— ЛЮБА, ТИ НЕ БАЧИЛА КЛЮЧІВ ВІД «ВОЛЬВО»? — гукає Петер на весь будинок.
Ніхто не відповідає.
Чоловіки в кабінеті обговорювали план дій, холодно і конкретно, ніби мова йшла про зміну меблювання. На старій командній фотографії, що висіла на стіні, Петер Андерссон стояв посередині: тоді він був капітаном, а зараз — спортивний директор. Ідеальна історія успіху, чоловіки в кімнаті знають, як важливо створити такий міф для ЗМІ та вболівальників. Біля Петера стоїть Суне, тренер основної команди, який умовив його після зіркової кар’єри переїхати разом із сім’єю з Канади назад до Бйорнстада. Вони вдвох організували тренування для молодих гравців, маючи на меті створити найкращу молодіжну команду в країні. Тоді всі сміялися з них, але тепер усе не так. Завтра молодіжна команда грає у півфіналі, наступного року Кевін Ердаль та кілька інших гравців перейдуть до основної команди, спонсори вбахають у клуб мільйон, і елітні ставки почнуться всерйоз. Цього не сталося б, якби не Петер. Він завжди був найкращим учнем Суне.
Один спонсор роздратовано дивиться на годинник.
— Хіба він не мав уже бути тут?
Зі спітнілих пальців директора вислизає телефон.
— Він уже їде. Думаю, відвозить дітей до школи.
Спонсор зневажливо посміхається:
— То в його жінки-адвокатки важливіша зустріч, як завжди? Для Петера це робота чи якесь хобі?
Хтось із членів правління прокашлюється і напівжартома-напівсерйозно каже:
— Нам потрібен спортивний директор, який буде як чобіт. А не як тапок.
Спонсор хмикає і докидає:
— Може, наймемо його дружину натомість? Туфлик на шпильці в ролі спортивного директора — непогано?
Чоловіки в кімнаті заходяться сміхом. Відлуння піднімається аж до стелі.
Розшукуючи дружину, Петер заходить на кухню, але там натрапляє на найкращу доньчину подругу Ану. Вона саме готує смузі. Принаймні виглядає на те, бо вся мийка захляпана загрозливою на вигляд рожевою рідиною, яка, крапля за краплею, розтеклася до країв, готуючись напасти, перемогти й анексувати паркетну підлогу. Ана знімає навушники.
— Доброго ранку! Цей ваш блендер до одного місця!
Петер глибоко вдихає.
— Привіт, Ано. Ти сьогодні… так рано.
— Та ж я ночувала тут! — безжурно відповідає Ана.
— Знову? Це вже… вчетверте поспіль, чи як?
— Я не рахувала.
— Так, я помітив. Дякую. А ти не думаєш, що часом добре було б піти ввечері додому і… ну, не знаю… Перевдягнутися, взяти інший одяг чи щось таке?
— Та це взагалі не проблема. Я ж, типу, весь одяг принесла сюди.
Петер потирає потилицю і робить зусилля сприйняти ситуацію так само радісно, як Ана.
— Ну, це… чудово. Але… твій тато хіба не скучає за тобою?
— Та ні. Ми часто говоримо по телефону.
— Так, це зрозуміло, але я хочу сказати, що тобі, можливо, варто колись піти додому і переночувати у себе? Може, якось?
Ана запихає у блендер забагато якихось морожених ягід і фруктів невизначеного вигляду і здивовано витріщається на Петера:
— Добре. Але це завал як незручно, бо в мене весь одяг тут.
Петер довго стоїть і дивиться на Ану. Потім вона вмикає блендер, забувши спершу накрити його кришкою. Петер виходить у передпокій і з відчаєм, що стрімко наростає, кричить:
— ЛЮБА!
Майя далі лежить у ліжку, повільно перебирає струни гітари, звуки відбиваються від стін і стелі, уповільнюються і стихають, відходячи у порожнє ніщо. Ніким не почуті прохання, щоб хтось відгукнувся. Майя чує, як на кухні гуркотить Ана, як у передпокої метушливо минають одне одного батьки: тато ще сонний і здивований, ніби щоранку прокидається в якомусь незнайомому місці, а мама цілеспрямована, як радіокерована газонокосарка, в якій перегорів запобіжник для розпізнавання перешкод.
Її звати Міра, але вона ніколи не чула, щоб у Бйорнстаді хтось так звертався до неї. Врешті-решт вона здалася і погодилася на звертання «Мія». Люди тут настільки небагатослівні, що їм, здається, не хочеться гаяти час на приголосні. Спочатку Міра розважалася тим, що перепитувала: «Ви мали на увазі Піта?», коли хтось із місцевих питав про її чоловіка. Але люди лише серйозно дивилися на неї і повторювали: «Ні, Петера!». У цих краях іронія, як і все інше, перетворюється на лід. Тепер Міра радіє хоча б із того, що з погляду економії приголосних в її дітей зразкові імена: Лео і Майя. Тож у жодного працівника з реєстрації прописки не вибухне голова.
Міра рухається невеликою віллою звичним маршрутом, одягається і п’є каву, разом із тим поступово опиняючись у ванній, передпокої та кухні. У кімнаті доньки піднімає з підлоги светр і одним махом згортає його, миттєво зауважуючи, що доньці вже час відкласти гітару і встати.