Беньї прокидається від різкого світла, хоча лампи вже були увімкнені. Спина хрустить. У роті присмак самогонки й дешевих горішків-чилі, а це привід розхвилюватися, бо він не пригадує, щоб їв якісь горішки-чилі. Беньї сонно кліпає, піднімає руку і прижмурившись намагається поглянути на того, хто світить ліхтариком йому в очі. Вона не мусила світити йому в очі, але треба було якось розбудити його, а торкатися до нього не хотілося через надто сильний сморід.
— Ти, напевно, жартуєш, — зітхає вчителька.
Беньї сповзає з двох лавок, на яких він спав у класі. Розводить руками, ніби найбільш втомлений чарівник на світі.
— Директор мені казав, що треба приходити вчасно. Тому… та-дам! А зараз… котра година?
Він лапає по своїх кишенях. Годинника там нема. Уривчасті спогади про минулу ніч наводять на можливе пояснення, що годинник він також пропив. Який ланцюжок думок довів його до ідеї завершити свою маленьку одіссею проникненням до школи, тепер також пригадується уривчасто, але Беньї впевнений, що тоді ця ідея здалася йому фантастичною.
Учителька мовчки виходить, Беньї бачить, як вона в коридорі говорить із охоронцем. Той напише, що це був помилковий виклик, бо брати завжди роблять так, як їм наказують старші сестри, і це не залежить від віку. Вчителька повертається до класу і відчиняє два вікна, щоби провітрити кімнату. Понюхавши куртку Беньї, вона кривиться.
— Тільки не кажи, що ти приніс до школи наркотики.
Беньї робить слабку спробу підняти руку:
— Та в мене, в мене… в мене навіть думки такої НЕ БУЛО! У школі з наркотиків ніякої користі. Я свої наркотики ношу всередині. Хочеш потанцювати?
Він підхоплюється з лавки і, хихочучи, падає спиною на підлогу. Вчителька присідає поруч і нахмурено дивиться на Беньї, аж поки він не замовкає. Тоді вона каже:
— Якщо я розповім про це директору, йому доведеться відсторонити тебе від навчання. Може, навіть виключити зі школи. Можна сказати тобі дещо, Беньяміне? Іноді мені здається, що ти саме цього й хочеш. Ти наче намагаєшся показати цілому світові, що в твоєму житті немає таких речей, яких тобі не під силу зруйнувати.
Беньї не відповідає. Вчителька подає йому куртку.
— Я вимкну сигналізацію, а тоді пропущу тебе до спортзалу, там можеш прийняти душ. Пахне від тебе, якщо чесно, так, що я навіть думаю, чи не викликати ще й службу винищення шкідників. У тебе в шафці є чистий одяг?
Беньї робить спробу всміхнутися, коли вчителька допомагає йому встати.
— Щоб мати належний вигляд, коли прийде директор?
Вона зітхає.
— Я нічого не розповім. Можеш сам руйнувати своє життя. Я не збираюся допомагати тобі.
Він дивиться їй в очі і вдячно киває. Раптом його голос починає звучати по-дорослому, а погляд стає як у чоловіка, а не хлопчиська.
— Вибачте, що називав вас «солоденька». Це було негарно. Я так більше не буду. Інші хлопці з команди теж.
Беньї чухає потилицю, і Жанетт майже шкодує, що чесно відповіла Адрі, коли вони зустрілися в барі у Геді й та запитала, як у Беньї справи у школі. Але вона знає, що він каже правду, коли обіцяє, що більше ніхто з команди не називатиме її так, і їй стає цікаво, як йому вдається мати такий авторитет серед інших. Одне слово Беньї — і кожен хокеїст у школі почне або перестане щось робити. На цих думках їй мало не хочеться знову грати в хокей. Вони з Адрі були подругами з дитинства, разом грали в Геді. Часом їй здається, що вони надто рано закінчили. Цікаво, як могло б усе скластися, якби Бйорнстад мав жіночу команду.
— Іди в душ, — каже вчителька, поплескавши Беньї по руці.
— Добре, фрьокен, — усміхається він, знову з поглядом хлопчиська.
— Мені не надто подобається, коли мене називають «фрьокен», — насуплюється вона.
— Тоді як до вас звертатися?
— Жанетт. Жанетт цілком підходить.
Зі своєї спортивної сумки в автомобілі вчителька приносить рушник для Беньї, він іде разом із нею до спортзалу, і поки вона вимикає сигналізацію і відмикає двері, він каже, спинившись у дверях:
— Жанетт, ви добра вчителька. Просто невчасно потрапили до нашого класу — саме цього року, коли ми на піку.
І тут вона розуміє, чому його слухається команда. З цієї самої причини в нього закохуються дівчата. Коли він говорить щось, дивлячись прямо в очі, ти віриш йому, попри все паскудство, яке він щойно витворяв.
Кевінів тато зав’язує краватку, поправляє запонки на манжетах, бере портфель. Спершу збирається, як завжди, з порогу гукнути «Бувай!» синові, який десь на подвір’ї, але, передумавши, рушає на терасу. Відкладає портфель, бере до рук ключку. Вони стоять поруч і по черзі забивають шайбу. Востаннє таке було, мабуть, десять років тому.