— Б’ємось об заклад, що не влучиш у штангу? — каже тато.
Кевін піднімає брови, ніби це жарт. Побачивши, що тато не жартує, він пересуває шайбу на пару сантиметрів назад, м’яко згинає зап’ястя і шайба гучно вдаряє об метал. Тато задоволено стукає низом ключки.
— Щастить?
— Добрий гравець заслуговує, щоб йому щастило, — відповідає Кевін.
Цього він навчився ще дитиною. Батько ніколи не піддавався йому, навіть коли вони грали в настільний теніс у гаражі.
— Ти подивився статистику матчу? — з надією запитує син.
Тато киває і дивиться на годинник. Іде забрати портфель.
— Сподіваюся, ти не думаєш, що фінал дає тобі право не віддаватися на сто відсотків у школі цього тижня.
Кевін хитає головою. Тато майже готовий торкнутися його щоки. Майже готовий запитати про червоні сліди на шиї. Але лише прокашлюється і каже:
— Кевіне, люди в цьому місті тепер спробують вчепитися за тебе ще міцніше, тому пам’ятай, що вірус заражає людину. Ти повинен мати імунітет. Фінал — це не лише хокей. Це те, який з тебе буде чоловік. Той, хто бере те, на що заслуговує, чи той, хто стоїть у кутку і чекає, поки хтось йому подасть бажане.
Тато йде, не чекаючи відповіді, а син так і стоїть із подряпинами на руці й істеричним бухканням пульсу на шиї.
Мама чекає на кухні. Кевін здивовано глипає на неї. На столі щойно приготований сніданок. Пахне хлібом.
— Я… ех, така дурниця, напевно… але я вирішила зранку не піти на роботу, — каже вона.
— І чому? — дивується Кевін.
— Я думала, що ми могли б… посидіти. Ми вдвох. Ну… поговорити.
Кевін уникає маминого погляду. Вона так благально дивиться на нього, що він цього не витримує.
— Мам, мені треба до школи.
Вона киває, прикусивши губу.
— Так-так. Звичайно… це по-дурному. Я зробила дурницю.
Їй хочеться піти за ним і поставити мільйон запитань. Уночі вона знайшла в сушарці простирадло, а він у цьому домі навіть шкарпетки собі не прав. Там також лежала футболка з плямами крові, які не до кінця відіпралися. Коли він зранку забивав у саду свої шайби, вона зайшла до його кімнати. На підлозі лежав ґудзик від блузки.
Вона хоче піти за ним, але не знає, як розмовляти з майже дорослим чоловіком крізь зачинені двері ванної. Зібравши портфель, сідає в автомобіль і аж через пів години їзди зупиняється в лісі. Там вона сидить аж до обіду, щоб на роботі ніхто не запитав, чому вона приїхала так рано. Вона ж попередила всіх, що сьогодні зранку побуде зі своїм сином.
Міра стоїть, поклавши руку на двері до кімнати Майї, але більше не стукає. Донька вже казала, що застудилася, а Міра не хоче перетворюватися на таку маму, як то буває. На балакучу, некльову, розтривожену, «маму-квочку». Вона не хоче знову стукати, щоби просто запитати, чи, може, ще щось сталося? Так не робиться: п’ятнадцятирічна дівчинка відразу замовкне, почувши слова «хочеш поговорити?». Не можна просто відчинити двері й запитати, чому раптом Майя почала сама прати свій одяг. За кого Міра себе має? Вона що, служба безпеки?
Міра не триндить, не тривожиться і не квокче, вона кльова мама. Просто сідає собі в автомобіль і рушає. Проїхавши сорок п’ять хвилин, зупиняється в лісі. Сидить сама серед темряви і чекає, коли відпустить тягар, що тисне на груди.
Лют відчиняє двері, вигляд у нього такий, ніби перед ним — торт.
— Кевін! Опа! То як… чи…?
Кевін нетерпляче киває йому:
— Готовий?
— До чого? В школу? Зараз? З тобою? То… ми разом ідемо? Разом із тобою?
— Ти готовий чи ні?
— А де Беньї?
— Плювати на Беньї, — шипить Кевін.
Лют просто шокований, роззявив рота і навіть не знає, що сказати. Кевін нетерпляче закочує очі.
— Ти на причастя чекаєш, чи що? Бляха, стули рота і ходімо вже.
Лют похапцем одягається, стараючись не переплутати, яку ногу в який черевик запхати, а верхній одяг натягнути на більш-менш правильні частини тіла. Кевін ні слова не каже всю дорогу, аж поки його дебелий товариш по команді не дістає, засяявши, сотню.
— То я, здається, винен тобі, чи як?
Коли Кевін бере гроші, Лют не стримується й хихоче. Кевін намагається виглядати байдуже, коли каже:
— Але тримай рота на замку, окей? Сам знаєш, які ці дівки.
Лют іще ніколи не відчував такої ейфорії — і все через можливість зберегти таємницю капітана його команди.