Кевін, Лют, Бубу та інші заходять до класу, а Беньї так і стоїть у коридорі, намагаючись перестати доводити світові, що в його житті ще залишилося щось, що можна зруйнувати. Він справді намагається.
Жанетт перераховує учнів і бачить крізь вікно, як на подвір’ї Беньї закурює сигарету, сідає на велосипед і їде геть. Учителька довго вагається. А тоді все-таки відмічає його ім’я у списку присутніх.
Ана підкручує яскравість на екрані телефона, відкриває всі додатки і запускає фільм, а тоді вже ховає телефон у шафці. Вона поводиться, ніби алкоголік, який викидає з будинку пляшки, тому що знає, що до обіду не витримає і подзвонить Майї. Щоб це було неможливо, вона підлаштовує так, щоб батарея в телефоні розрядилася.
Неважливо, хто з ким сьогодні сидить. Обідають усі самотньо.
26
Петер сидить на лавці у порожній роздягальні юніорів. Один із аркушів із драматичним мотиваційним кличем лежить на підлозі, пом’ятий і зі слідами взуття. Петер перечитує його знову і знову. Він пам’ятає, коли Суне почепив цей аркуш. Петер тоді щойно навчився читати.
Він малим уже провалювався у темряву, коли його знайшов хокей. Суне витягнув його на поверхню, а клуб тримав на плаву. Мама померла, коли він був у початковій школі, тато весь час балансував на межі веселого п’янички і злісного алкоголіка, а малий хлопець якщо вже знайде щось, за що можна вхопитися, то буде триматися, поки не заніміють пальці. Суне завжди був поруч, у перемогах і поразках, у Бйорнстаді і на іншому боці світу. Коли почалися травми, коли закінчилася кар’єра, коли за один рік Петер поховав і свого тата, і сина. Саме Суне подзвонив йому і сказав, що є клуб, якому потрібна допомога. А Петер потребував відчуття, що він іще хоч щось може зберегти живим.
Петер знає цю тишу, яка настає, коли хокей із тобою прощається. Як швидко починаєш сумувати за льодом, роздягальнею, хлопцями, автобусними поїздками, перекусами на автозаправках. Він знає, як сам сімнадцятирічним юнаком дивився на трагічних колишніх хокеїстів, яким минуло за сорок, — вони збиралися навколо арени і торочили про часи своєї слави, поки зацікавлених слухачів навколо з кожним сезоном ставало менше й менше. Робота спортивного директора дала Петеру шанс жити далі разом із командою, створити щось більше, щось, що могло тривати навіть після нього. Але це також відповідальність: ухвалювати непрості рішення. Жити з болем.
Петер піднімає аркуш з підлоги. Востаннє читає написане. «Кому багато дається, від того багато очікують».
Сьогодні він повинен переконати чоловіка, який витягнув його з прірви, щоб той звільнився за власним бажанням. Спонсори і правління не хочуть ані звільняти Суне, ані виплачувати йому компенсацію при звільненні. Петеру доведеться попросити Суне просто піти, не здіймаючи галасу, тому що так буде краще для клубу.
Суне прокидається рано в невеликому будинку, де він завжди мешкав самотою. Він рідко приймає гостей, але ті, хто приходять, часто дивуються охайності, яка панує в нього вдома. Будинок не завалений всячиною, газетами, бляшанками від пива і коробками з-під піци, як то можна подумати про дім старого чоловіка, який усе життя прожив холостяком. У нього приємно, впорядковано і прибрано. Навіть нема хокейних постерів на стінах чи кубків на полицях. Суне ніколи не прив’язувався до речей, на вікнах тримає вазони, а влітку вирощує квіти в маленькому садку за будинком. Решту часу в нього є тільки хокей.
Він допиває розчинну каву й відразу миє горнятко. Якось у нього запитали, яким талантом має володіти успішний тренер у хокеї. Суне відповів: «Навчитися пити гидотну каву». Ранні підйоми й засиджування допізна на аренах з перепаленими кавниками й дешевими автоматами, автобусні поїздки і зупинки в далеких придорожних забігайлівках, шкільні їдальні в таборах і на змаганнях — хіба можна таке витримати, якщо вдома маєш дорогу кавоварку? Ти хочеш стати хокейним тренером? Не звикай до того, що є в інших. До вільного часу, сім’ї, доброї кави. Цей спорт приймає тільки найсуворіших чоловіків. Таких, які будуть пити каву навіть холодною, якщо доведеться.
Суне іде містом. Вітається практично з усіма чоловіками, яким за тридцять, — він свого часу тренував мало не кожного з них. Підлітки — це вже інша справа, з кожним роком знайомих усе менше. Він уже не знаходить спільної мови з хлопцями і тому почувається застарілим, як факсовий апарат. Суне не уявляє, як можна вірити в те, що «діти — наше майбутнє», коли все більше дітей не хочуть грати в хокей. Хіба може дитина не хотіти грати в хокей?