Їй п’ятнадцять, йому сімнадцять, та однаково в усіх обговореннях його називають «хлопцем». Її — «молодою жінкою».
Слова — це важливо.
Міра кричить. Комусь телефонує. Свариться. Її просять заспокоїтися. Насправді тут усі просто виконують свою роботу. Петер сидить, поклавши долоню на пальці Майї, за невеликим столом у кімнаті для допитів поліцейського відділку в Геді і не знає: може, донька ненавидить його за те, що він теж не кричить. За те, що він не має освіти юриста і не знає, через що треба починати сварку. За те, що не вибігає геть звідси і не намагається когось убити — кого завгодно. За те, що він безсилий. Коли він забирає долоню з її руки, обоє відчувають холод.
В очах одного з батьків Майя бачить невимовний гнів, в очах іншого — вічну порожнечу. Вона їде з мамою до лікарні. Тато їде у протилежний бік, до Бйорнстада.
Настануть дні, коли Майю запитають, чи розуміла вона наслідки свого рішення прийти в поліцію і розказати правду. Вона кивне. Іноді їй здається, що лише вона це розуміла. Аж через десять років Майя подумає, що насправді найбільша проблема полягала в тому, що дорослих ці події шокували більше, ніж її саму. Вони виявилися ще невиннішими за неї, їй було п’ятнадцять, вона користувалася інтернетом і вже знала, що для дівчинки цей світ — жорстоке місце. Батьки не могли уявити, що таке взагалі станеться, а Майя просто не очікувала, що це станеться саме з нею. Тому, можливо, падіння було з меншої висоти.
«Як огидно це усвідомлювати», — подумає вона через десять років, а потім стане пригадувати найдивніші деталі. Наприклад, що один із поліцейських мав трохи завелику обручку, яка зісковзувала на пальці й стукала об стільницю. Що він так і не глянув їй в очі, а весь час дивився на її лоб або губи.
Вона пам’ятає, що тоді їй згадався урок фізики у старших класах, на якому йшлося про рідини і холод. Перетворюючись на лід, вода розширюється — про це треба знати, коли будуєш будинок у Бйорнстаді. Улітку в тріщини каменів просочується вода, а коли починається мінусова температура, волога перетворюється на лід, і камінь кришиться. Вона запам’ятає, що так само почувалася, виростаючи молодшою сестрою померлого старшого брата. Дитинство було однією нескінченною розпачливою спробою не розтікатися, не потрапляти в тріщини батьків.
Коли виростаєш так близько біля смерті, знаєш, що для різних людей вона різна, але для тата або мами смерть насамперед — це тиша. У кухні, в передпокої, в телефонній слухавці, на задньому сидінні авто, у п’ятницю ввечері, в понеділок зранку, загорнута в наволочку і зім’яті простирадла, на дні ящика з іграшками на горищі, на маленькій табуретці біля мийки, під вологими рушниками, які вже не валяються на підлозі біля ванної. Діти всюди залишають по собі тишу.
Майя чудово знає, що ця тиша може бути як вода. Якщо пустити її занадто глибоко, вона може перетворитися на лід і розірвати наші серця. Ще там, у поліцейському відділку в Геді, вона знала, що переживе це. Уже тоді вона знала, що її мама з татом — ні. Батьки не зцілюються.
Який небачений сором, жахливий і несусвітній: жертва так часто має найбільше співчуття до інших. Настануть дні, коли Майю запитають, чи розуміла вона наслідки, і вона кивне, і з усіх її почуттів найсильнішим буде почуття провини. За те, що виявилася незбагненно жорстокою до людей, які любили її понад усе.
Вони сиділи у поліцейському відділку. Вона все розповіла. І бачила в очах батьків, як жахливий зміст сказаного знову і знову відлунював у них всередині. Те, що в глибині своєї душі кожна мама і кожен тато найбільше боїться визнати:
«Ми не можемо захистити наших дітей».
На стоянці біля льодової арени стоїть автобус, пофарбований у зелений колір. Тут уже тиснява, всюди стоять батьки, і гравці, і спонсори, і члени правління. Усі обіймаються і махають.
Батько Кевіна під’їздить автомобілем аж до автобуса. Виходить і тисне руки людям, перемовляється з ними. Кевінова мама після довгих вагань обвиває рукою синові плечі. Він не заперечує. Вона не каже, що пишається ним, він не каже, що знає це.
Фатіма засмучено стоїть у коридорі й кілька разів запитує в Амата, чи не сталося щось погане. Він клянеться, що ні. Виходить із дому сам, із ковзанами в руках. Ліфа вже стоїть біля під’їзду, немов давно його чекав. Амат ледь усміхається.
— Ти що, хочеш позичити гроші? Ти ж ніколи на мене не чекаєш.
Ліфа сміється і піднімає руку, вони з Аматом стукаються кулаками.