Петер у розпачі вчеплюється руками у своє волосся.
— Але… якого… ти ж мала взяти мале авто?
— Ні, малий автомобіль ти мав забрати до майстерні. А перед тим — відвезти дітей до школи. Ми про це говорили.
— Ми про це НЕ говорили!
Петер нав’язливо витирає паперовими серветками низ Міриного горнятка з кавою. Вона усміхається.
— Але ж, мій дорогенький, це написано в календарі на холодильнику.
— Хіба можна записувати щось до календаря і навіть НЕ ПОГОВОРИТИ зі мною?!
Міра потирає брови і тримає себе в руках.
— Ми говорили. Ми зараз говоримо. Тільки й робимо, що говоримо. А от щоб хтось та й слухав…
— Міро, будь ласка, у мене зустріч! Якщо я спізнюся, то…
Міра занадто енергійно киває.
— Звичайно, любий, звичайно. Якщо я запізнюся на роботу, невинна людина може опинитися за ґратами. Але вибач, що перебила тебе — то що станеться, коли ТИ запізнишся?
Петер вдихає носом повітря — настільки терпляче, наскільки може.
— Люба, завтра найбільший матч року.
— Я знаю, коханий. Завтра я теж зроблю вигляд, що це важливо. Але до того часу тобі доведеться вдовольнитися тим, що так вважають усі інші в місті.
На Міру складно справити враження. Ця її риса водночас і найбільше приваблювала Петера, і найбільше дратувала. Він намагається підшукати інші аргументи, але Міра лише награно драматично зітхає, кладе ключі від «вольво» на кухонний стіл і, випроставши руку перед чоловіком, стискає долоню в кулак.
— Окей. Тоді граємо в «камінь-ножиці-папір».
Петер хитає головою, намагаючись не розсміятися.
— Тобі що, вісім років?
Міра здивовано зводить брови.
— Ти що, слабак?
Петерова усмішка вмить зникає, він прикипає до Міри поглядом і стискає кулак. Міра вголос рахує до трьох, Петер зробив папір, а вона затримується на пів секунди і швидко показує пальцями ножиці. Петер обурено скрикує, але Міра вже схопила ключі і вийшла в передпокій.
— Але ж ти ШАХРУВАЛА!
— Любий, треба вміти програвати. Діти, бувайте і чемно слухайтесь тата! Добре, просто слухайтесь!
Петер далі стоїть у кухні і кричить:
— Навіть не думай піти! Шахрайка!
Він повертається до календаря, почепленого на холодильник:
— АЛЕ Ж ТУТ НІЧОГО НЕ НАПИСАНО ПРО АВТОМО…
За Мірою зачиняються вхідні двері. Чути, як заводиться «вольво». Ана стоїть на кухні і всміхається зі слідами смузі навколо рота.
— Ви хоч раз у чомусь вигравали в неї?
Петер потирає скроні.
— Будь ласка, знайди мого сина з донькою і скажи їм, щоб одягалися й сідали в машину.
Дна запопадливо киває:
— Звичайно! Я тільки поприбираю тут!
Петер благально хитає головою і дістає нову упаковку ганчірок для посуду.
— Ні… Ні, Дно… не треба, будь ласка. Я справді маю підозри, що буде тільки гірше.
Коли регіт у кабінеті затихає, один зі спонсорів похмуро дивиться на гендиректора клубу, стукає кісточками пальців по стільниці й питає:
— То що? З Петером можуть бути проблеми?
Директор витирає чоло і хитає головою.
— Петер робить так, як краще для клубу. Завжди. Ви знаєте.
Спонсор встає, защіпає піджак, допиває каву.
— Ну, що ж. У мене зараз інша зустріч, але маю надію, ти поясниш йому, про що йдеться. І нагадаєш, з яких грошей йому виплачують зарплату. Ми всі знаємо його ставлення до Суне, але не можна допустити, щоб ЗМІ дізналися, що в нас тут внутрішній конфлікт.
Гендиректор не мусив нічого відповідати. Ніхто краще за Петера не розумів, що означає «поза стінами — пильнуй». Клуб для нього — передусім. Навіть сьогодні, коли йому накажуть викинути з клубу Суне.
5
Чому люди переймаються спортом?
Можливо, все залежить від того, хто ти. І звідки.
Ніхто не знає точно віку Суне — він з тих чоловіків, які виглядають на сімдесят упродовж принаймні двадцяти останніх років, та й сам він не пам’ятає, скільки років пропрацював тренером основної команди. З віком він став нижчим, від стресу й неправильного харчування потовстішав, і тепер обрисами нагадував сніговика. Сьогодні Суне прийшов на роботу раніше, ніж зазвичай, але, заховавшись, стоїть на узліссі перед льодовою ареною, поки група чоловіків виходить з будівлі. Він чекає, поки вони розсядуться по своїх автомобілях і зникнуть звідси. Не тому, що йому соромно, а тому, що не хоче присоромити цих чоловіків своєю появою. Більшість із них він знав усе їхнє життя, для багатьох був тренером. Тепер вони хочуть вигнати Суне, а на його місце поставити тренера молодіжної команди — і цю таємницю погано приховує ціле місто. Нема потреби просити Суне не влаштовувати відкритого конфлікту: він ніколи не поведеться так із клубом і знає, що цього разу йдеться про щось більше, ніж просто хокей.