— Плювати на інших, зосередься на тому, що залежить від тебе, — тихо відповідає Філіп.
Беньї киває і поплескує його по голові. Потім повертається до Вільяма Люта.
— Люте, а тобі що казав Давід, коли всі, крім тебе, навчилися їхати спиною вперед, і ти збирався кинути хокей?
Лют сильно кліпає і сердито витирає щоки.
— Зосередься на тому, що залежить від тебе.
Беньї бере Люта за плечі й дивиться йому прямо в очі, знову цитуючи тренера:
— Ми команда. Ми сильні, бо разом. Коли падає один, на його місце стає інший.
Лют витирає рукавом очі й продовжує:
— Спершу — команда, потім — ти. Клуб важливіший за індивіда.
Коли ніхто їх не чує, Беньї пошепки каже Лютові:
— Тепер ми розраховуємо на тебе, Люте, сьогодні ти наша зірка. Ти мусиш вести нас.
Якби Беньї тієї миті сказав Лютові вбити когось, той без вагань так би й зробив. Насправді ні наука, ні спорт не знають, хто вони — лідери, за якими ми йдемо. Ми просто не вагаємося, коли бачимо їх.
Беньї стає перед Бубу, велетнем, який був найкращим захисником команди, поки інші не навчилися їздити на ковзанах краще.
— Бубу, що майже найкрутіше на світі?
Бубу якийсь час мовчить, а тоді, вагаючись, відповідає:
— Перепихатися, чи що?
Хтось із юніорів пирхає. Беньї нахиляється до масивного обличчя Бубу.
— Але спершу ми виїдемо на лід і зробимо те, що найкрутіше за все, Бубу. Ти ж знаєш, що тобі сьогодні потрібно?
Бубу піднімається.
— Лише одне, так?
— Перемога, — каже Беньї.
— Перемога! — кричить Бубу.
— ПЕРЕМОГА! — горланить автобус.
Давід сідає на своє місце. «ПЕРЕМОГА! ПЕРЕМОГА! ПЕРЕМОГА!» — горланить автобус, і Давід стирає смс від Кевінового тата. Коли підходить Бенґт і запитує, чи вже щось відомо про те, чому Кевіна забрала поліція, Давід лише хитає головою й каже:
— Ні. Нічого. Треба зосередитися на тому, що залежить від нас.
Беньї іде в кінець автобуса і лягає на заднє сидіння. Решту дороги він спить.
32
Є одне місто серед лісу, де обожнюють гру. Одна дівчинка сидить на ліжку і грає на гітарі для своєї найкращої подруги. Один хлопець сидить у відділку поліції. У коридорі лікарні медсестра йде повз адвокатку, на трибунах у столиці стоять дорослі чоловіки і жінки, скандуючи, що вони — ведмеді з Бйорнстада, разом зі спонсорами і членами правління, які десять років тому сміялися зі спортивного директора, який сказав, що одного дня в них буде найкраща команда юніорів країни. Тут усі, хто працює в клубі, крім нього.
Команда з ключками в руках чекає в роздягальні на початок матчу, молодший брат на лавці з телефоном на колінах чекає, що напишуть про його сестру в інтернеті його друзі, коли дізнаються, що сталося. Багатий клієнт телефонує до однієї адвокатської агенції, в іншій адвокатській агенції мама оголошує війну. Дівчинка грає на гітарі, аж поки не засинає її найкраща подруга, у дверях стоїть тато і думає про те, що дівчата це витримають. Вони вистоять. І саме тому йому страшно. Бо тоді світ і далі буде вважати, що все нормально.
У команді є гравець з номером шістнадцять на спині, який, відколи навчився їздити на ковзанах, розумів, щб потрібно для перемоги. Він знає, що перемога здобувається як на льоду, так і в голові, тренер навчив його, що спорт чимось схожий на музику: кожна команда під час гри має свій ритм і темп. Якщо збити їх із ритму, руйнується їхнє звучання, навіть найкращі музиканти світу ненавидять грати не в ритм, але якщо вже почали, то важко зупинитися. Рухомий об’єкт продовжує рух у заданому напрямку, і що більшою стає снігова куля, то більшим безумцем треба бути, щоб стати їй на шляху. Це те, що в спорті називають «моментум». У школі на уроках фізики вчителі говорять про «принцип інерції», але Давід завжди був прямолінійнішим у своїй педагогіці, коли розмовляв із Беньї: «Якщо справи у команди йдуть добре, все здається просто, і вони автоматично грають іще краще. Але якщо вдається влаштувати їм маленьке пекло, хоча би трохи погіршити ситуацію, тоді побачиш, що скоро вони самі створять собі по-справжньому пекельні умови». Тут ідеться про рівновагу. Найменшого подиху вітру може бути достатньо.