Щойно почався третій період. Їхня розмова тоне в гулі всіх глядачів, коли номер шістнадцять перехоплює шайбу в центральній зоні, обходить двох суперників, показуючи техніку, якої ніхто від нього не сподівався, і забиває шайбу прямісінько в ворота, біля яких навіть не видно воротаря.
Беньї відмахується від товаришів по команді, які роблять спробу обійняти його, забирає шайбу з сітки і мчить туди, де сидять бйорнстадські батьки. Біля бортика зупиняється і махає двом малюкам, які аж не тямляться від радості, а тоді кидає шайбу їхній мамі.
Спонсор обертається до Фрака і питає:
— То… що це за жінка, повтори?
— Це Ґабі, сестра Беньї. Дядько цих малюків щойно зробив для нас рахунок 3:2, — відповідає Фрак.
33
Коли Майя була малою і її щось засмучувало, вона завжди лягала спати. Просипала все, що створювало труднощі. Коли їй було півтора року, вони з мамою їхали орендованим автомобілем в центрі Торонто, і на одному з найбільших перехресть міста в них заглох двигун. Їм сигналили автобуси, на них кричали таксисти, Міра кричала по телефону на нещасного адміністратора прокатної фірми. Тим часом півторарічна дівчинка роззирнулася, широко позіхнула, заснула і міцно спала, аж поки вони за шість годин не повернулися в готель.
Тепер Міра стоїть у коридорі свого будинку і дивиться крізь відчинені двері на доньку, яка лежить у ліжку. Майї п’ятнадцять, а вона й далі засинає, коли їй боляче. Ана лежить біля неї під ковдрою. Можливо, після того, як поховаєш власну дитину, сприймаєш усе по-іншому, а може, всі батьки відчувають те саме, але єдине, чого Міра завжди бажала своїм дітям, — це щоб вони мали здоров’я, були в безпеці і знайшли найкращого друга.
Тоді можна пережити все. Майже все.
Давід запам’ятає цей матч назавжди. Він цілими ночами розповідатиме своїй дівчині про останні хвилини гри, легенько постукуючи по її животу й просячи пошепки: «Не засинай! Я ще не дійшов до найцікавішого!». Знову і знову він буде переказувати, як Амат кидався вперед і блокував головою стільки кидків шайби, аж суддя врешті не витримав і відіслав його, щоб перевірили, чи на шоломі немає тріщин. І як Лют грав довше за всіх, а ті кілька хвилин не на арені був як герой на лавці запасних: ніхто так не плескав по спинах своїх товаришів, не підбадьорював їх і не піднімав виснажених гравців з лавки, як він. Коли втомлений Бубу вертався з майданчика, зашпортався об поріг і повалився всім тілом, саме Лют підхопив його і приніс пляшку з водою. А тим часом Філіп грав як досвідчений дорослий гравець, без помилок. А Беньї? Беньї був усюди. Давід бачив, як йому запустили шайбою в ногу — якраз вище ковзана, і так сильно, що помічник тренера Бенґт схопився на лавці за свою ногу й заохкав:
— Навіть МЕНІ боляче!
Беньї грав попри біль, уся команда була готова пробити лобом стіну і продовжувати. Кожен перевершив самого себе. Кожен грав на межі своїх можливостей. Вони виклалися на всі сто, жоден тренер не міг би вимагати більшого. Вони старалися з усіх, справді з усіх сил.
Але цього було замало.
Коли суперники в останню хвилину зрівнюють рахунок до 3:3, падає на лід уся команда, і два десятки батьків на трибунах, і місто серед лісу. У перерві перед додатковим часом три гравці блюють. Ще двоє не можуть повернутися в гру, бо їм судомить м’язи. Светри у гравців аж мокрі, кожна клітина їхніх тіл вичавлена. Та однаково минає понад п’ятнадцять хвилин, перш ніж суперникам востаннє вдається їх перебороти. Вони кружляють, ніби несамовиті, але врешті Беньї не встигає домчати, Філіп вперше пропускає ділянку, Лют не дотягується ключкою, Амат на частку секунди запізнюється, щоб прикрити удар.
Увесь «Бйорнстад-Хокей» падає на лід, коли суперники танцюють навколо, коли їхні батьки та друзі ураганом налітають, святкуючи перемогу. Лише тоді, коли крики «Золото!» разом зі співом переміщуються до роздягальні переможців, Філіп, Бубу, Лют і Амат невтішно сунуть до себе. Дорослі чоловіки й жінки далі сидять на трибуні, затуливши долонями обличчя. Двоє малюків розпачливо плачуть у маминих обіймах.
Нема на цій планеті більшого мовчання за те, яке охоплює два десятки сердець після поразки. Давід заходить до роздягальні, бачить своїх побитих і розгромлених гравців, які лежать на підлозі й на лавках — більшість із них настільки втомлені, що навіть не можуть зняти з себе захист. Бенґт стоїть поруч і чекає, що скаже тренер, але Давід лишень розвертається і виходить геть.
— Куди це він? — питає хтось із батьків.