— Ми не вміємо програвати, бо той, хто вміє, програє часто, — бурмоче Бенґт.
Йому простягає руку капітан команди суперників. Він уже прийняв душ і перевдягнувся, але светр укритий плямами від шампанського. Номер шістнадцять з Бйорнстада й далі лежить на спині — на льоду і в ковзанах. Трибуни майже порожні.
— Хороша гра, чуваче. Якщо коли-небудь захочеш змінити клуб, приходь грати з нами, — каже капітан.
— Якщо коли-небудь захочеш змінити клуб, приходь грати зі МНОЮ, — відповідає Беньї.
Капітан сміється й допомагає Беньї встати, але помічає, як він скривився.
— Ти в порядку?
Беньї непевно киває, але всю дорогу в коридорі спирається на свого візаві.
— Вибачай, що я… ну, сам знаєш… — каже Беньї, махнувши рукою на розбиті лампочки на стелі.
Капітан голосно регоче:
— Ти серйозно? Хотів би я, щоб ми самі додумалися таке вам влаштувати. Ти крутий чортяка. Чуваче, ти реально псих, але крутий.
Вони розходяться, міцно потиснувши один одному руки. Беньї заповзає до роздягальні й лежить на підлозі, навіть не намагаючись зняти ковзани.
Ґабі з двома малюками йде коридором, минаючи інших дорослих в зелених шарфах і светрах з ведмедем, комусь киває, когось не помічає. Чує, як чийсь тато називає суддю «недорозвинутим». Потім ще хтось бурмоче: «Краще б та сволота на кухні в себе свистіла». Ґабі веде дітей до авто, не чекаючи Беньї: вона не хоче, щоб їм довелося чути це все, і знає, як її назвуть, коли вона зробить комусь зауваження. Коли вони виходять на вулицю, її донька, яка ще не навчилася добре вимовляти «р», питає:
— Мамо, а що таке «куйва»?
Ґабі пробує віджартуватися, але дитина наполягає і показує пальчиком у бік коридору.
— Один дядько так сказав. «Суддя — куйва мала!»
Ще за чверть години Давід повертається з повним пакетом шайб. Іде роздягальнею і роздає їх кожному гравцеві. Хлопці по черзі читають п’ять літер, що написані на шайбах. Хтось усміхається, хтось починає плакати. Бубу прокашлюється, встає і, дивлячись на свого тренера, каже:
— Тренере, я перепрошую… хочу запитати…
Давід підіймає брови, а Бубу киває на шайбу:
— Ти ж не… ну, знаєш… ти не став голубим, чи як?
Сміх може стати спасінням. Регіт може об’єднати групу. Залікувати рани, вбити мовчання. Роздягальня труситься від реготу, аж доки Давід, широко всміхаючись, киває і каже:
— Завтра після повернення додому буде додаткове тренування, біг у лісі. Бубу для вас заслужив.
Бубу миттю пригинається під ураганом кульок зі змотаної ізострічки.
Передостанню шайбу в руках тримає Беньї. Остання для Бенґта. Давід поплескує свого помічника по плечу й каже:
— Бенґте, я повертаюся нічним поїздом. Для вас заброньований готель, я сподіваюся, ти подбаєш про хлопців.
Бенґт киває. Дивиться на свою шайбу. Читає написане слово і сльози крапають на спортивну куртку. «Дякую».
Ґабі здригається, коли Бубу стукає у вікно її машини; діти позасинали ззаду, вона сама майже задрімала.
— Сорі… ти сестра Беньї, еге ж? — питає Бубу.
— Так, а що? Ми чекаємо на нього, він сказав, що не залишиться на ніч у готелі, поїде з нами. Він передумав? — дивується Ґабі.
Бубу хитає головою.
— Він досі в роздягальні. Ми не можемо зняти з нього ковзани. Він попросив покликати тебе.
Підійшовши до Беньї, Ґабі спершу говорить, що любить його. Потім каже, як же їм несамовито пощастило, що їхня мама сьогодні мусила працювати і не змогла приїхати на матч, тому що якби вона дізналася, що її син грав майже весь третій період і п’ятнадцять хвилин додаткового часу зі зламаною ногою і при цьому їздив більше за інших гравців, то прибила б його.
На стоянці перед автобусом Філіп довго стоїть мовчки біля своєї мами. Вона витирає йому щоки. Він каже пошепки:
— Вибач. Це я винен. Останній гол. Це я недопильнував. Вибач.
Мама обіймає його так, наче він знову став малим, хоча тепер її син такий великий, що міг би підняти її однією рукою.
— Серденько моє, заради всього на світі, за що ж ти можеш просити вибачення? Що ж такого ти зробив, щоб просити за це вибачення?
Мама гладить його по щоці, вона знає ці відчуття, вона сама колись стояла, розбита, на лижні після змагань, аж поки краплі поту не перетворилися на кристалики льоду, і відчувала те саме. Вона знає, що дає спорт і що забирає натомість. У них перед очима миготять усі перешкоди, які подолав цей хлопець: елітні табори, куди його не брали, збірні, куди ніхто не запрошував, матчі, які він дивився з трибуни. Мама обіймає свого шістнадцятирічного сина, який тренувався щодня ціле своє життя саме заради цього матчу. Завтра він прокинеться, встане з ліжка і почне все спочатку.