Щороку після Страсного тижня священник ходить у далеку прогулянку з кількома парафіянами: на них чекають Піренеї, Альпи Провансу, масив Веркор. Цього року він їде, заохочуючи мене писати щодня, поки його не буде. Коли я прибуваю вранці до пресвітерію, двері якого ніколи не замикають на ключ, студенти ще сплять. Я з радістю вдихаю аромат будинку, його вогкості, старої перевареної кави, книжкового пилу та книжок, що потроху обертаються на пил, — і беруся до праці, думаючи про священника, який у той самий час читає разом із товаришами молитву, перш ніж вирушити у путь. Коли він повертається до Вюрта, то жаліється, що, як на нього, то католики-ходаки просувалися надто повільно, а деякі за теревенями взагалі губилися, доводилось повертатися і шукати їх. Та незважаючи на всю цю блуканину, він випереджав їх щодня, прибував до чергового етапу щоразу першим — хотів побути трохи на самоті, в думках про мене.
— А ти завжди ходиш швидше за всіх — так тобі вдається залишатись самому. У тебе ноги надто хитромудрі: раз і назавжди вони вирішили, що втома — то не для них і що від балакунів варто триматись подалі.
— Ти теж ходиш швидко, — зауважив він, — та коли ти захоплюєшся розмовою, мені також цікаво.
Через деякий час він каже, що міг би зводити у гори й мене, бо помітив, яка я невтомна. Гуляючи, ми досліджуємо нові для нас обрії, говоримо про літературу, мораль, теологію, невдовзі ми добре знаємо всі довколишні стежки, найменші галяви, луки, де пасуться білі корови, колючі хащі, повні соковитих ягід, тополі та їхній шелест.
Довкола шале є три ставки. Одного дня ми зупиняємося на березі третього, найглибшого. Береги уривисті, єдиний можливий спуск до води розташований якраз проти сонця. Повітря зненацька наповнюється комахами і пилком, вода зблискує і здригається зморшками, і на мить таємниці ставка постають у запаморочливо прозорому контражурі. Потім сонце зміщується, відблиски тьмяніють, повітря мутнішає, ставок заспокоюється і блякне.
Ми йдемо далі. Чікіта попереду нас сполохує фазанів і зайців. Щодо мене, то я кидаю обережні погляди на прегарні губи священника, виштовхуючи із себе — у такт крокам — уривки фраз.
— Оскільки тут, унизу, уздріти лице Господа ми не можемо...
Священник схвально хитає головою.
— ...але тільки, як пише святий Павло, побачити «ніби у дзеркалі»...
— Саме так.
— ...то як не схотіти поцілувати відблиск сонця на обличчі друга?
Він зупиняється і уважно, з ледве помітною усмішкою, дивиться на мене.
— З тебе вийшов би добрий богослов.
Ми доходимо до краю старовинного кар’єру — і я, відчуваючи біль у горлі і легке запаморочення, прошу прилягти на хвильку.
Священник ніколи не спить. Він просто сидить. Я заплющую очі. Сонечко пече мені в скроні. Запитую у священника, чи не хоче він на мене поглянути. Він відповідає: «Я на тебе дивлюсь». Я додаю: «Поглянути по-справжньому». Він відказує: «Так». І це тільки подих, ніби це «так» забрало в нього всі сили. Тоді я знімаю светр, під ним в мене станик, роблю рух, ніби хочу зняти й його, а він каже: «Ні, поки що ні, для мене це ще занадто». І ніжно кладе руку мені на груди, пестить їх так, ніби збирає зі шкіри піщинки або ж навощує мою шкіру. Його рука ковзає моїм тілом і зупинятися не збирається. Довкола нас гомонять берізки. Десь удалині кричить хижий птах. Священник різко підводиться, відступає до краю кар’єру, ніби збирається стрибнути в пісок або злетіти, однак лишається стояти — прямий, худий і безмежно збентежений. Я спостерігаю за ним через напівзаплющені повіки, бачу, як він відступає, квапливо наближаючись до прірви, аби вдихнути повітря і віддати обрієві свій могутній подих, аби зникло почуття, яке його гнітить, яке робить його вразливим — а я люблю його вразливість, бо вона дає змогу побути у спокої і на самоті під сонячними променями, цілковито віддавшись крикові птаха.
Стоячи перед сходинками до олтаря у Вюртській церкві, кюре у просторому білому стихарі (єдиному вбранні, що личить йому і надає величної постави провідника) ніби також парить над землею. Різьблений мідяний аналой виконаний у формі серця на держалі. Коли священник читає Святе Письмо, позолочене серце розміщене на рівні його прутня — онімілого, прихованого прутня, а як наслідок, джерела всіх слів і будь-якого світла. І єдина, кому про це відомо — це я. Бо письменники, як і жерці, мають привілей здаватися безтілесними.
Сторінка на день, часом менше. Переконую себе: я — письменниця! Щоранку у певний час сідаю за комп’ютер. Набігають образи, слова, та жоден образ не бентежить мене, жодне слово не мучить. Опівдні, коли у церкві дзвонять «ангелус», я відпочиваю від своєї роботи у кабінеті священника. Він подає мені порто на денці келиха, наливає й собі. І ми мовчки роздивляємося пурпуровий бук. Двері не замкнені на ключ, тож, перш ніж увійти, студенти стукають. Кюре, сидячи у своєму величному кріслі, курить сигарету з однієї з тих золотавих коробок, що їх я краду заради нього в торговельному центрі. Він запалює свічечку (їх я також краду, вони стоять у відділі канцтоварів, поруч із касами) пастельного кольору, з ароматом кориці або глиці; коли я купую картриджі чи роблю копії, можу поцупити свічку, переконавшись, що мене можуть побачити, аби ризик був справжнім, однак аби звичність мого жесту зробила цей вчинок невидимим.