Блас поволі чвалав до верхівки Пен’я-В’єхи. За його словами, якщо пришвидшити ходу на початку, можна втратити сили. Він учив нас як підніматися. Першою за ним завжди йшла Маріука. Шкіру вона мала тьмаву, темне, аж синє, лискуче волосся, бездоганний овал незворушного обличчя. Якось у ванній кімнаті, помітивши, як велично вона чистила зуби — незабутнім рухом закидаючи назад свої густі коси, — я запитала її, як вона молиться і чи молиться вона часто. Тепер я розумію, що запитання тоді я поставила наполегливо, точно як тоді, коли питала у священника, як досягнути невинності. Я була переконана, що вона молилася, слідуючи за Бласом — адже йшла спокійно, зосереджено, рівним кроком. А Блас майже ніколи не звертався до неї так, як до нас — трохи насмішкувато — заохочуючи йти вгору. З нею він говорив стримано, ніби випробовував її настрій. Коли підйом важчав, Блас час від часу кидав на Маріуку дивні погляди. Ніби стежив за прирученою тваринкою, скажімо, за віслюком, якого хочеться пестити — адже він мужньо тягне важку поклажу; однак із таким самим виглядом віслюка можна забити до смерті ціпком. Хоча насправді дівча несло тільки батькову фляжку — та я пів життя віддала б, аби також хоч трохи понести цю фляжку і чути, як мене ніжно кличуть «Маріуко!» Бо коли на тебе так дивляться, можна лише рухатися до верхівки, автоматично переступаючи ногами і думаючи про близьку насолоду разом торкатися білого снігу.
Пен’я-В’єха — це трикутний пік, як кажуть, нескладний для підйому, однак останні метри сходження — найважчі, схил дуже крутий, камінці розходяться під ногами, вітер нещадно дме. Шкіряна фляжка Бласа наповнена сумішшю вина, води, цукру й лимона — і на вершині ми впиваємось нею. А на спуску дозволяємо собі з’їжджати підошвами по кам’яному схилу. Блас чекає на нас унизу, хапає саме тієї миті, коли здається, що пролетимо повз нього і злетимо з гори, ламаючи ноги.
Якось увечері (Поль був у відрядженні) я запросила священника до нас додому, щоби разом переглянути літературну передачу; насправді ж для іншого, хоча нічого такого не планувала, хіба трошки; і було це так: коли дівчата піднялися нагору і я опинилася на дивані поруч зі священником, мовчки, поряд із ним, не захищена муром із наших слів, то помітила, що не можу зосередитися на екрані телевізора. Про що там ішлося? Хто-хто? Набоков? А що він написав? Га, метеликів полював? Перед моїми очима пурхали метелики, зір затуманився, я відчувала перші ознаки духовного сум’яття, яке відтоді повертатиметься щоразу, як наша присутність досягатиме пароксизму, втім, без жодного руху, що зрадив би її велетенський жар. У такі миті я уявляю себе віслюком, що ціпеніє від відчаю і виснаження. І з місця зрушить його тільки ціпок.
— Влаштуємо змагання?
Я промовила це зненацька, різко обернувшись до священника. І коли він дуже просто погодився зі словами, що колись дуже любив боротися з хлопчаками свого віку, я вже знала, що я сильніша, адже моє тіло завжди рятувало мене. Справді, лють і несподіваність нападу давали мені фору від самого початку змагання.
Ми опустилися на долівку, я вклала священника на килимок, мої коліна притиснули його плечі. Раптом він мене перевернув. Лише мить — і він опинився наді мною. Хоч і худий, важив він чимало, достоту убивця з найлютішого нічного страхіття. Я молила його відпустити мене. Зненацька почула гучний хрускіт, а водночас відчула — гострий біль у кісточці, і я заволала: «Болить, болить!» Священник допоміг мені сісти на диван — і якусь мить ми сиділи, немов прибиті. Тоді я сказала йому повертатися, сказала, що біль скоро минеться. Після чого я сама, з пошкодженою ногою, видерлася сходами, сама, з пошкодженою ногою, прийняла ванну — і лягла у ліжко, переконана, що це лише розтягнення. Наступного дня я була змушена потелефонувати священникові — бо Поль досі був у відрядженні, — і він відвіз мене до найближчого відділення швидкої допомоги. Ми довго чекали у переповненій почекальні. Принаймні троє з пацієнтів упізнали священника і привіталися тільки з ним: мене їхні погляди прошили так, ніби я була невидимою.