— Я хочу сказати, що не варто жертвувати своїм життям заради чужого. І точно не заради життя власного батька.
— Думаю, ти не зрозуміла. Погортай сторінки Святого Письма. Зверни увагу на жертву Ісака і на втручання Господнє.
Та я ледве чую його слова. Лише відчуваю їх гостре лезо.
— Бог випробовував Авраама...[11], — вів він далі.
Я явилась до нього збурена, звернулася щиро, відкрито. А він відповідає мені цитатами і так холодно, що сльози навернулись мені на очі.
— Значення цієї книжки — випробування, — заявив священник. (Плачеш? Що ж, дуже добре, плач, — ніби звертався до мене безжальний голос. — Плач, нещасна дурепо, прохачка сакрального, нездатна піднятися до рівня істинно обраних. А Жанна — обрана, без жодних сумнівів — обрана, адже юною і вродливою вона з власної волі погодилася зійти у могилу цілковитої цноти.)
— Але заради чого це випробування?!
— Ти що, читати не вмієш? Навчися читати по-справжньому!
І сльози линуть з новою силою...
Певний час похмура примара Жанни стоїть між нами, та згодом розпливається імлою при появі Вівіан Ріс, про яку я розповім, якщо буде на те потреба і якщо спогад про неї знову стривожить мене. Бо писати є сенс тільки для себе, письмо дається, тільки якщо витрачена енергія гоїть пуп’янок вогневиці, пекучий фурункул. Звісно, заради читача нескладно вигадувати граційні об’єкти ревнощів, та що стосується справжнього об’єкта, який уособлює всю решту — пропоную поки про нього не згадувати, обійти це порожнє місце, цей ураган, цей безлюдний берег, цей відчай, що охопить мене, коли прекрасна Вівіан Ріс підійде до священника і піднесе до своїх вуст різьбленими пальчиками крадійки маленьку голеньку проскуру.
Простягнувшись на канапі у вітальні, не відводячи очей від вікна, де буяють весняні шелести-пахощі (ще надто холодно, щоб відчиняти вікно), я почуваюся ніби у скляній клітці. Я не в змозі доєднатися до руху і росту природи — і це пульсує в мені (приблизно що десять днів) кризою, і вилікує мене від неї той, хто добряче мене відлупцює. Та цього досі ніхто не зрозумів: ані Поль, що майстерно володіє собою, ані священник, лють якого я мушу конче викликати. Авжеж, можна лишатись, як я, злою й неадекватною і до слів, і до світу — та для цього мені потрібна чужа лють, яка прийме мою, розпалить її і милуватиметься нею, ніби караючи мене за те, що я не в силах приєднатися до Аполлінерових музики й хвиль, ніби вона відплата мені за всіх фальшивих поетів (і за мою поетичну фальш), ніби раз і назавжди мене підтинаючи. Та лють так і не йде, усі мені відмовляють у люті — хоч я й прошу про неї смиренно. Коли відчуваю, як лють піднімається у мені, то, присоромлена, я підходжу і прошу пробачення, імпровізуючи жест, який я підгледіла у прошаків, що стоять на перехрестях вулиць: вони залюбки здерли би з вас шкіру і залишили би конати просто на землі без своїх дорогоцінних гаманців — та натомість вони покірно кажуть: «Месьє, п’ятеро діток, роботи нема, їсти кортить. Месьє, будь ласка!»
Тож одного дня — з яблунь дрібною мжичкою осипався квіт, мій відчай убрався у білі шати — священник прийшов до мене і сів поруч.
— Як почуваєшся сьогодні? — турботливо запитав він.
А я, приголомшена хворістю, не могла розтулити вуста, я просто заплющила очі і поклала голову на його кістляві ноги. І з подивом відчула, що зовсім поруч, під штанами (які віддавали кислим) здіймався найчуттєвіший, найтвердіший і найбільший з-поміж прутнів, що я їх бачила у своєму житті.
Непорушність давала мені можливість часто згадувати про це, хоча зваженою цю думку складно назвати. Зокрема я міркувала про це вечорами, коли, поклавши гіпс на край ванни, я розслаблялась у гарячій воді. Ззовні хмурніла ніч, із неї раптом виходив священник, він стукав у двері, я кликала його, та двері не відчинялись, а я, простягнувшись у зручній теплій ванні, не знаходила сил, щоби піднятись і відчинити. Однак я бачила його крізь двері, він був голий, зі страхітливо великим прутнем, що стирчав горизонтально, мов товстий всохлий дрючок. Людина із сухим дрючком. На велетенському тілі світового дерева священник — це гілка, позбавлена сімені, де якої туляться сумні дітлахи. Рідини немає ні зовні, ні усередині, і хоч би краплина дощу зросила гілку — мокне вона тільки від наших сліз. Бо я лежу гола в прозорій воді — кволіша, ніж паралітик в Євангелії. І зі сльозами волаю, молю, щоб хтось змилувався і відчинив двері, які розділяють нас.
Кому першому спала на думку ідея читати вголос мої тексти — мені чи йому? Хай там як, та коли я поклала голову йому на коліна, нас охопило бажання — принаймні такого висновку я доходжу під час медитативних сеансів у теплій ванні, коли переді мною (щовечора ближче) постає очевидна затята мужність мого товариша по лектурі: день за днем я читаю йому свій роман, ніби повзу мертвою гілкою, яка розділяє нас, і відчуваю твердість ціпка, яким поганяють упертюхів та віслюків. І цей віслюк — упертий і ніжний — це я, щодня я являюсь йому зі свіжим врожаєм літер...