Два місяці у гіпсі, місяць вправ — тільки тоді я можу повернутися до Вюрта і шпацирувати зі священником. Опинившись у Вюртському лісі, я моментально забуваю і про свою незворушність, і про свій біль, хоча певний час мені здавалося, що це — назавжди. Що ж, для когось такі стани справді стають вічними. Пригадую Пілар, яка майже не рухалася через спухлі ноги та дихавицю. До зустрічі з нею мені й на думку не спадало, що у сорок років можна бути старою. Мої мама і тітоньки зі сміхом, розпашілі, у шкарпетках із грубої вовни на струнких ногах долали кам’яний схил Пен’я-В’єхи. А унизу Блас зустрічав їх усім огромом свого тіла, мов гребля, — і коли вони таки хилили його, з легкою усмішкою відновлював рівновагу. Увечері ми грали в шаради перед розпаленою ним ватрою. Навколо шале бекали барани, і уночі вони терлися смухом об дерев’яні стіни. Кімнати в будинку віддавали гумою, а через відчинене вікно долинав гамір і сморід отари. На світанні сарни гамували спрагу з джерельця біля цоколю будинку. Блас розказав мені, що зір у сарн поганенький, а от нюх бездоганний. Тож я піднімалася першою і йшла до струмка — проти вітру, з альбомом для малювання під пахвою. Іноді мені щастило наблизитися до сарн на відстань у декілька метрів.
Вюрт — це вузька яруга, спуститися до якої можна вузькими шляхами, полого. Університетський кампус поволі поглинає плоскогір’я, шосе прохромлює його своїми жовтими очиськами, дороги розходяться серед полів пшениці, кукурудзи й люцерни, далі трохи темного лісу, що оточує лани, де пасуться корови, і в самому закуті — замок і гай, три ставки, вкрита бруком алея з кількома фермами уздовж неї, зрештою, церква. Поруч із церквою, там, де підноситься пагорб — пресвітерій у затінку дерев, через які світло може падати тільки вертикально і винятково опівдні. Між церквою і замком, у тридцяти метрах від нашого пурпурного бука, підноситься приватна капличка, де містяться поховання каштелянів. Там ховають і досі, кайлом і лопатою риють у пошуках прихованого входу до льоху. За словами Ґабріель, якось уночі уповні її пробудило світло — і у вікні вона бачила тінь, вбрану у плащ, що ніби тікала із ораторії. А іншим разом Ґабріель не могла піднятися, придушена неймовірною вагою. Напередодні ексгумували тіло старого барона, і ґрунт біля входу до каплиці ще був свіжий.
Вюрт колись дуже шанували друїди. Принаймні про це полюбляють розповідати місцеві, посилаючись на начебто прихований глибоко в лісі дольмен. Справді, є декілька куп каміння, розкиданих серед гущавини залишків середньовічних споруд, але ніхто не бачив дольмена. Хай там як, та коли я виїжджаю на високий спуск до церкви, унизу, серед ранкової імли, мені відкривається ліс, густий, мов звірячий смух, і я ніби повертаюся до земних нетрів. Доїжджаючи до нього, я щоранку відчуваю шалену радість — і стаю небезпечно вразливою через неї. Іноді я почуваюсь знесиленою, весь час вибухаю сльозами — а в інші дні почуваюсь бунтаркою. Однак у Вюрті така вразливість здається природною. Можливо, саме вона зумовлює мою працьовитість тут.
Упродовж кількох годин я пишу. Десь нагорі священник — він або читає, або складає промову; крізь стелю я відчуваю його сильне спокійне тіло — ніби тінь вібрації, ніби уявне тепло; моє тіло тим часом стривожено кружляє кімнатою, скручується на ліжку, натягнувши ковдру на голову, нидіючи в заціпенінні і в очікуванні сліз. Ще вище, на горищі, Нове Місто поволі прокидається, виходить із летаргії, розсипається і піднімається знову — залежно від натхнення Івана. П’яніючи від своїх марень, знесилюючи себе суперечливими потягами, Іван шукає спокою у широких мазках білою фарбою і лютих написах на стінах горища: FUCK YOU (і чорні сонечка), ІВАН ГРОЗНИЙ (і карикатура на священника), ЗГИНЬ, УНІВЕРЕ (і непристойні графіті). Нас з Іваном об’єднує ненависть до наших творінь, відчуття, що все це надто громіздке — не слова, не жести, а усе те, чим вони ускладнюють нам життя, наповнюють його гомоном; достоту гойдання гілок на вітрі, які байдуже повертаються до попереднього стану — і ти стежиш за ними очима, приголомшений і розгублений...
Опівдні, піднімаючись до кабінету священника, щоби прочитати йому чергову написану сторінку, почуваюся, мов на краю провалля. Лише зирнувши в мій бік, він ніби штовхає мене у безодню. Я від подиву відкриваю рот і вже звично сковзую кам’янистим схилом Пен’я-В’єхи. Моє сум’яття не залишається не поміченим священником, та його очі зберігають чисте сяйво, про яке в Біблії сказано, що воно — світильник для тіла...