Уночі після мого першого читання вголос, я бачила сон: посеред поля стиглої пшениці височіє неймовірно красивий вітряк. Він білий, схожий на фортечну вежу, і його велетенські крила обертаються не лише по вертикалі, а й по горизонталі, достоту як атракціон на сільському ярмарку — крутиться навколо власної осі, займаючи весь простір навколо себе. Ми зі священником заходимо усередину. Розташований у центрі механізм захищений майстерно зробленим міцним каркасом. Чікіта, що йде за нами, з вправністю циркового собаки лізе на каркас. Я прошу її спуститися, розуміючи, що вона може поранитись, якщо наблизиться до механізму.
Цей сон — і ще багато чого — я переказую священникові, піддавшись зрештою спокусі переказувати. Спершу маю відчуття смертельної небезпеки. Та невдовзі — мов наркоман, мов блудник, який щодня дедалі глибше занурюється у заборонену насолоду — я вже захоплено кружляю по цьому колу, і мої рідні, друзі та все, пов’язане з моїм існуванням (дерево, кіт, камін, музика, парфуми, зірки), ніби приклеїлося до пам’яті священника разом зі мною, його персональною музою.
Ми місяцями гуляли разом, по декілька разів на тиждень, дали назви усім стежкам, кожному кущику, всім калюжкам, які з часом ледве зміщувалися. Вловити ми не могли тільки хмари. У цьому краю вони летять із шаленою швидкістю, на льоту розриваючи себе на шматки. Краса хмар навіть пригнічувала нас. Священник мовчав, задивившись на мінливе небо. І тоді я починала переказувати. І зненацька поміж ніг народжувалась уже забута насолода — вона, тиха й осяйна, приходила ніби нізвідки.
Затримавши дихання, я уповільнювала крок. Священник дивився скоса і запитально. Та я німо прямувала далі. Мов хвиля, кидалась я на бескид, розбивалася, відступала і поверталася — і так до повного зникнення. Достоту Кетлін Рейн у Сандейґу — засапана і невдоволена.
Саме тоді до мене повернувся Йоган. Якось по обіді він явився до нас. Я була сама і відчинила йому. Йоган зайшов і сів поруч зі мною на канапі у вітальні.
— У тебе хтось є? — без преамбули запитав він.
— Ні... Тобто, так... Священник.
Він нахмурив брови.
— Ти завжди вміла мене здивувати. І що ти робиш з тим священником?
— Нічого.
— Як? Геть нічого?
— Я ж тобі кажу: нічого.
Йоган із цікавістю роздивлявся мене, схиливши голову на плече.
— Непристойно, — нарешті вимовив він.
Я промовчала. Дивилась на сад, що кам’янів під сонцем.
— Виглядаєш погано, запустила себе, — повів своєї Йоган і провів рукою по моєму волоссю.
— Це я навмисно, — заявила я, різко відсахнувшись від нього.
І знову запала тиша.
— У мене теж не все гаразд, — заговорив Йоган. — Гадаю, я став імпотентом.
Це зізнання збентежило мене, адже коли ми зналися, Йоган у сексі виявляв силу і вміння.
— Погана була ідея брати шлюб.
— Винна ти, — заявив Йоган.
— А чи не сходити тобі до психолога?
У нього є «свій» психолог — і він з огидою зізнався, що тепер вона запрошує його на обіди. Насправді проблема не в ньому, а у його дружині: безсила у ліжку вона, у неї немає охоти до того, на що завжди погоджувалась я. Атож, я була ще тим бравим солдатом, справжньою знахідкою! Та я теж змінилася. Чого можна чекати від жінки, закоханої у священника?
— Насправді усього, — відказала я.
Я нахиляюсь і торкаюся щоки Йогана. Він незвично пасивний, мов дитина, що загубилась на ярмарку і чекає, поки її візьмуть за руку і знову поведуть до палацу Снігової королеви чи намету із фокусами. Тож я беру Йогана за руку і роблю ті рухи, на які він так сподівається. Корюсь я не Йоганові, а священнику: заплющивши очі, я уявляю, як він спостерігає за цією сценою. Мушу навчити його, мушу показати, на що здатні вміння, коли почуття померли.
Результат перевершує всі мої очікування. Та під кінець мене охоплює ностальгія. Виникає ідея залишити Поля, коли дівчатка виростуть, і поєднати своє життя з Йоганом, цим новим Казановою, який боїться — як і всі справжні чоловіки впродовж усієї історії людства — тільки одного: імпотенції. І в тому далекому майбутньому Йоган зрештою стане моїм «чоловіком на старість», а з Полем я знову відкриватиму радощі потаємного кохання. Так Поль отримуватиме усе від мене, а я — усе від нього. Одночасно друзі й коханці, ми наситимо наше життя так, як годі й мріяти іншим подружжям. Такий в мене таємний план.