Я переказую його священникові, розповідаю, як одного вечора, коли Поль був у черговому відрядженні, я зустріла Йогана в місті, і ми насолоджувалися грою у зґвалтування у світлі фар, і гомін бульварів огортав нас щільно, мов рукавичка. Я сказала священникові, що до цієї гри підбурила його я, що Йоган дуже боявся, аби перехожі чи, ще гірше, поліцейські не кинулися мене рятувати. Та момент я обрала вдалий — достоту як оті миті, коли цуплю коробки з сигарами у супермаркетах: у пароксизмі ризику я прийняла у себе нетерплячий прутень, і сама простота цього вчинку наділила нас невидимістю — нас, найдивнішу пару, яку лише може породити нічне місто.
Священник із тривожним збентеженням слухає мою історію, запитань не ставить — як завжди, намагається не засуджувати. Відчуваю, що моїми вустами він дізнається про таємниці життя, і що натомість я відчуваю завдяки йому свободу, про яку ніколи і ні в кого не просила, гадаючи, ніби давно вже маю її, хоча насправді свобода давалась мені лише на мить, коли я розповідала священнику свою відверту історію.
Ось чому маємо триматися невинності: слова повинні вкривати усю поверхню тіла, щоби від тіла залишався лиш текст, так ніби велетенський млин — млин-сонце — безжально перемелював моє нещасне життя.
Коли я вперше побачила Вівіан Ріс у Вюрті, йшов дощ. То була ніч на святого Івана Богослова, і, за традицією, студенти розклали багаття перед входом до церкви. Дощ почався саме тієї миті, коли місцеві почали сходитися до вогню, що не займався, ледь животів і кахикав тоненькою цівкою диму. Усі відкрили свої парасольки — і лише священник непокритою головою приймав зливу. Мені його не було шкода, адже під час наших прогулянок він ніколи не захищав себе від дощу. Зрештою, він міг будь-кого з місцевих попросити поділитися парасолькою. Однак таке прохання було б недоречним, і місцеві знали про це, тож трималися трохи на відстані від священника.
Священник читав вступ до Євангелії від Івана з Біблії, такої старої, такої розваленої, що я подумала: певно, вона споконвіку мандрувала разом із ним та іншими членами його групи. І не мало значення, що дощ змивав текст зі сторінок — його всі знали напам’ять.
Нас огорнув посмерк, вогонь згасав, аж раптом з’явилася жінка у довгому легкому пальті, що здалося мені золотавим, широчезним, повітряним, і була вона такою вишукано-елегантною посеред хлюпкої вологи! Незнайомка піднялася невеличким схилом, що вів до нашої ватри, і камінці хрустіли під її кроками, від чого до неї обернулися всі парафіяни. Кучері каштанового, майже рудого волосся м’яко стікали плечима, а ще незнайомка мала ніс бездоганної форми, високі вилиці і гостре підборіддя. Вона обережно підійшла до священника, скориставшись тим, що ми залишили його самого, і розкрила над ним парасольку кольору мертвого листя. І Біблія опинилась під її захистом. А я упізнала Вівіан Ріс.
Кілька разів ми зустрічалися — під час літературних вечорів, де вона завжди була одна. Вродлива жінка, щиро захоплена літературою і цілковито позбавлена властивого жінкам остраху перед суперництвом — певно, тому, що виглядала вона років на десять молодшою від свого віку, скидалася на вічну юнку. Ні чоловіка, ні дітей вона не мала, батьки померли, гроші в неї водилися, і вже десять років вона писала роман, так і не зважуючись публікувати, бо це мав бути тотальний твір, єдиний твір у її житті. Зранку вона поринала в письмо — і виринала надвечір, цілком на силі. Спати вона могла у будь-який час доби, постилася досхочу, ніхто не вимагав від неї готувати вечерю чи прасувати сорочки, а ще вона мала бібліотеку, яка налічувала дві тисячі томів. Вона страждала від головного болю, через що більшу частину часу проводила на самоті і часто йшла з гостей рано, хоч і не мала потреби відмовлятися від запрошення. Я завжди заздрила її слабкому здоров’ю, адже вона зуміла створити собі ідеальні умови для самоти, завдяки чому на людях завжди здавалася граційною, достоту нічний метелик на світлі.
Після церемонії у день святого Івана Богослова Вівіан зайшла до пресвітерію, сіла поруч із нами на холодну шкіряну канапу і повела кумедну історію, сюжет якої я вже не пригадаю, але пам’ятаю веселий і блискучий тон, Іван (я це не забуду) на її обличчя, на її руки, на складки її пальта кинув погляд дитини, що вранці відчиняє вікно й уперше бачить сніг. До мене він ніколи не звертав цієї щасливої усмішки і блискучих очей. Ледве втримуючись від ридань, я схопила келих з вином, випила його одним махом і мовчки попросила у Ґабріель, що сиділа поруч, іще вина. Вівіан пила воду, її тонкі пальці рухалися швидко, напівпрозора шовкова хустка підкреслювала її тонку шию та невимушеність її натури: поетеса дев’ятнадцятого століття, достоту Марселіна Деборд-Вальмор — ані дітей, ні чоловіка, ні боргів, ані коханців[12]. Мені раптом спало на думку, що Поль залишився удома один і що я забула про його вечірні страви.
12
Марселіна Деборд-Вальмор (1786 — 1859) — французька поетка. Насправді у неї були і чоловік, і коханці, і чимало дітей — однак вона пережила майже всіх.