Я підвелась і вийшла. Священник не поставив мені жодного запитання — просто провів до машини. А я буквально бігла — бачили б ви! І поки виводила авто на дорогу, він не намагався відчинити дверцята, не стукав у скло. Він просто стояв на ґанку пресвітерію — достоту як у моїх снах: стояв і не відводив від мене погляду.
Декілька днів Іван ходить з відсутнім виглядом. Нове Місто він запустив, і все ж таки на горище час від часу навідується. Коли я кличу його до вечері, то помічаю, що навколо дір у стіні, уздовж обірваного краю шпалер він накреслив вишукані графіті — ніби прагнучи окреслити пустку — достоту клітки для птахів або віконця нарозпаш у морок.
Вирішую розвідати більше про стосунки священника і Вівіан Ріс. Він каже, що вони знайомі уже давно, ще з університету, де вона вивчала богослов’я.
— Вівіан Ріс пише, — кажу йому я. — Пише уже багато років. Якийсь тотальний твір. Ти бачив цей текст?
— Ні, — відповідає священник. — Уперше чую.
— То почитай його, запропонуй їй прочитати свій текст нам — я переконана, що це допоможе їй його дописати. Можемо влаштувати прогулянку втрьох, а потім запросимо її до себе почитати її роман.
Священник і Вівіан ідуть попереду. Своїм дитячим голосочком Вівіан лопоче на різні теми. Вона має докторський ступінь з літератури, писала роботу з містичних творів доби Середньовіччя — це відразу зближає її зі священником. Авжеж, завдяки дисертації Вівіан отримала високий ступінь, однак робота її не цікавить — та ще й в університеті! «Там так нудно!» — каже вона і піднімає комір пальта. Її мініатюрні черевички швидко брудняться, та вона, певно, має удома ще пар зо п’ятдесят. На священнику великі дорожні черевики — ті, що й завжди, на них уже помітні дірки, — і що далі Вівіан торочить про університет, то більше він супиться. Я відчуваю це, я уважно слухаю, як Вівіан гострим лезом дражнить священника, як живцем знімає з нього шкіру тонким ножем своїх досягнень — хоч їй і не потрібна ця шкіра, їй немає з нею що робити. Мені здається цікавою її вишукана жорстокість, здатна роз’ятрювати старі рани — тепер переді мною таке завдання не стоїть.
На кухні за столом вона читає нам кілька уривків зі свого роману. Читає добре. Авжеж, вона закінчила курси для дикторів, а ще грала в театрі, трохи співала — хоча переважно на безлюдному пляжі у вільний час. Її текст справді оригінальний, хоч і не такий виписаний, як мій (принаймні так здається мені). Я роблю кілька зауважень — суворіших, ніж ремарки священника, а вона мені дякує. «Так цінно отримати двох таких досвідчених читачів...», — бурмоче вона, достоту сирітка, яку щойно удочерили.
Я бачу сон: Вівіан і священник усамітнились у шале біля Пен’я-В’єхи. Вони у мансарді, на ліжку Бласа. Священник кохається з Вівіан. А поруч, у кімнатці, яка слугує за комірчину, я прасую цілі гори білизни.
Про цей сон я не кажу нікому. Мовчу і про біль, який відчуваю, уперше побачивши священника «в дії» в обіймах іншої жінки, яка також пише і не є мною. Займаю себе побутовими справами — достоту Сильвія Плат, перш ніж накласти на себе руки.
Маріука бездоганно прала білизну. Спала вона не з нами, не у просторих спальнях, де пахло гумою. Маріука спала там, де й тато, під дахом. Вона належала до обслуги, хоч і поводилась у походах мужньо і була витриваліша, ніж кожен з нас. Саме тому вона і належала до обслуги — Маріука вміла завжди йти попереду і мовчати.
За декілька тижнів я зустріла Вівіан на виставці в місті. І необережно розкрила їй наш зі священником альянс — читання.
— А можна я зателефоную йому з приводу свого роману? — запитала вона. — Це ж не надто його збентежить?
І я зрозуміла, що вона в такий спосіб питає у мене дозволу.