Зазвичай священник служить дві меси у вихідні — у суботу ввечері та у неділю. Самогубець і я — ми приходимо щонеділі, і П’єр також — він старанно імпровізує на органі, навіть якщо нічна гулянка триває й тоді, коли ніч перейшла у світання. Під час музичних пауз я помічаю гримасу стриманого сміху на обличчі священника. Тоді я обертаюсь до амвону, де здоланий втомою П’єр граційно потягується, помалу виконуючи вправи своєї ранкової гімнастики. Після служби і перш ніж пірнути у ліжко він п’є з нами каву. Приєднується й Іван — великі темні кола під очима надають його поглядові зловісного блиску.
Іван і Ґабріель ходять на службу щосуботи — винятки трапляються вкрай рідко. Підозрюю, що їм, як і мені, бракує віри, тож вони відвідують меси тільки з любові до священника. За його власними словами, завдяки нам він переконаний, що його хоч хтось слухає. А й справді — ніколи ніхто не насмілюється коментувати його проповідь, тож йому невідомо, чи втішили когось його слова, чи наповнили когось силою. Кюре залюбки вислухав би критику, будь-яку критику замість німого мовчання вірян, які приходять і йдуть, не підозрюючи, що священники теж відчувають потребу в розмовах і у підтримці.
Священник зізнається мені, що ненавидить весілля, бо йому добре відомо, що буває після кількох років спільного життя. Після клятви у вічній вірності він ніби грає роль у дешевій виставі про загальну змову. Хоча найчастіше кюре у такому спектаклі — лише декорація. Значення мають величезні букети квітів, розкішні запрошення, вибір ресторану, сукня нареченої... У теплу пору року він іноді — на додачу до служб — вінчає щосуботи двічі. І коли перша пара наречених запізнюється чи продовжує службу непередбаченими вигадками, що їх промовляють уголос, узявшись за руки, наступна пара тупцює на ґанку церкви, і священник не має часу, щоби попити води між двома мізансценами. Одного дня, страшенно втомившись, він ледве стримався, аби не схопити наречену за руку і вийти разом із нею — замість її нареченого. Цей фантазм повторювався щоразу частіше, тож на кінець кожної церемонії кюре ставав дратівливим і неуважним. «А що далі?», — поцікавилась я. Нічого. Сценарій священника обмежувався цією дитячою фантазією. Сам акт він ніколи не уявляв: притаманні йому жорстокість і різкість заважали уяві.
У шале в Пен’я-В’єха, коли дощ чи туман заважали нам виходити в гори, ми тікали від настільних ігор дорослих та починали нову гру — у весілля. Маріука була така вродлива й велична, що всі мої кузени прагнули одружитися тільки з нею. Хтось мав грати наречену — і це завжди була вона. Ми рились у спеціальній валізі, яку витягали до великої вітальні, — якщо посунути її до каміна, вона слугувала за канапу. Маріука відмовлялася вдягати білу шовкову сукню, що вже її вбирала під час заручин моя тітонька. Ми часто підступали до неї знову, умовляючи бути у білому — я, певно, чіплялась до неї найбільше. Вона вагалася — то усміхалася нам приязно, переконана, ніби нам точно відомо, що їй буде личити, і готова послухати нас, то в останню мить казала «ні», причому так твердо, що мороз ішов поза шкірою. Зрештою білу сукню вона тицяла в руки комусь із дружок — мені чи одній з кузин — і вбиралась у рожеву сукню з муару, місцями подертого. І тоді кузени по черзі просили у неї руки, а вона охоче вінчалася спершу з одним, потім з другим.
Та якось вона несподівано погодилася на білу сукню. Сліпуча краса — довгі чорні коси, засмаглі руки й обличчя на тлі білосніжного шовку! Та поки кузени схиляли перед нею коліна і сипали компліментами, я помітила, як вона тихцем відвернулась і тихенько заплакала — пряма, незворушна, вона проливала сльози з таким впертим і ніжним відчаєм, що ми ще довго оговтувались від шоку. Як і всі інші, я так і не збагнула причину її сліз, однак я була єдиною, хто не намагався її заспокоїти.
Ми зі студентами любимо слухати проповіді священника. Для нас це — єдиний спосіб дізнатися про сподівання і внутрішні переживання того, хто здатен висловитись лише мовою Езопа. Зрештою, для цього й писались євангельські параболи, тож кожен з нас по черзі приміряв на себе роль Доброго Самаритянина, Паралітика, Повії, Юди та Улюбленого Учня. Хай там як, покірно сидячи рядочком на лавці, ми терпляче чекаємо почути все те, що священник приховує від нас цілий тиждень і що відкриває нам щонеділі мовою, зашифрованою у біблійні глоси. Особисто для мене це — таємний засіб запобігти катастрофі, наближення якої стає очевидним щоразу, коли священник читає проповідь. Він справді зізнався мені, що якось зомлів від «перенасичення сакральним». Від цього зізнання, зробленого тільки для мене, я відчуваю таку тривогу, що хочу промовити якесь замовляння і перекинутись на могутню захисницю священника, яка оберігала б його фізичне і духовне здоров’я. Тож я старанно стежу за тим, щоби сакральне не переповнювало мене і щоби весь мій вигляд давав знати: я ж тут, я на цьому березі теж! Саме тому завжди ношу червоне. У дощову днину — червоний непромокальний плащ, у морозну — червоні шарф і рукавички, улітку — червону хустку. Двозначність червоного кольору захищає як від навали профанного, так і від надміру сакрального.