Одного разу, коли священник гарував над проповіддю (він ніколи не питає нашої думки, завжди виходить до бою сам), П’єр запропонував йому виклик — прикрасити її рідкісним слівцем, незрозумілим більшості парафіян: скажімо, болість (того дня у Ґабріель свербіло у горлі), еркер (вікно, що стирчить над фасадом) чи листовійки (метелики з прямокутними крильцями — вони нагадують мені Вівіан у золотому плащі). І коли ця кумедна гра тільки починається, робота над текстом просувається на диво легко, ніби прагнення здивувати аудиторію вивільняє якісь потаємні сили.
Лише раз (з якихось сімейних причин) я побувала на суботній службі. Трохи запізнилася. Проповідь уже почалася. Я відразу зауважила «слово дня»: переступ — воно має наводити на думку про злочин і надається до різних змін словоформи, від «прóступу» до «перестану», вже не кажучи про «пересадку». Як на мене — загадка так собі. Мало кого зворушить вираз «переступ жертви Ісака». Утім, переступивши через цю неприємну сходинку, я сіла на крайнє місце і задрімала.
Далі був так званий «поцілунок примирення» — вимога потиснути руку чи обійняти незнайому людину, що сиділа поруч із вами, попереду чи позаду вас; це спроба на мить поринути у близькість моменту, коли можна бути тільки собою і насолодитись ілюзією, буцімто всі ми любимо людей. Однак усі ці простягнуті руки, відмовлятися від яких не можна (на противагу тому, як буває у реальному житті, коли кожен має право пройти, не привітавшись), усі ці мокрі або холодні руки одразу повертають нас до звичного презирства, яке зазвичай постає з байдужих і незважених жестів; цей «поцілунок» — повна протилежність відчуттю, коли сидиш поруч із гладунею, від якої відгонить потом, як доводилося мені усі роки навчання у школі. «Гладуня» — це не якесь рідкісне слово, «гладуню» ви не знайдете в словнику, однак саме його ми вживали: для учнів Школи Святого Серця Жулі Бутар була гладунею, і вона тхнула. Ось чому кожен жест у її бік ставав своєрідним вибором, втіленням свобідної волі, тоді як «поцілунок примирення» у католицьких церквах — лише зловживання владою.
— Примиріться одне з одним, — велів священник зібранню.
І Вівіан, у щирому пориві усієї своєї натури, обернулась до мене. Я її не помітила, бо вона змінила пальто, і стримане сіре вбрання приглушувало її венеціанський кармін. Вівіан — з її породистою шиєю і гострим підборіддям — мов маленька дівчинка обережно взяла мене за руку, пригорнула до себе і поцілувала мене у щоку. Вівіан ніколи не користується парфумами — але її свіжий запах оп’янив мене, і я мало не впала на свій стілець, безладна, мов лялька з соломи. Під час причастя Вівіан рішуче попрямувала до священника і прегарними пальцями, блискучими долоньками взяла суху проскуру, за смаком подібну до пилу, а священник поглянув на неї зверху поглядом, відомим нам усім, — поглядом, що його кожен вважає належним тільки собі. І мені так кортіло волати! Коли черга дійшла до мене, священник вимовив моє ім’я і подав мені проскуру, і я раптом згадала, що сама хотіла усього цього.
І після того пароксизму святості Вівіан зникла з обрію так само швидко, як і з’явилась. Окрім знущання з мене, інших функцій тут вона не мала, — тож вона виконала своє завдання смиренно й невинно, як від неї і вимагали. Вівіан перетворилася на літературного персонажа, якого ми зі священником час від часу обережно і меланхолійно згадували — достоту як згадують про спокусу, якій не піддався.
Кожний рік, минаючи, залишає у мороці забуття ті слова, які ще вчора здавались такими новими! Ось чому, на відміну від Вівіан Ріс, для мене так важить писати. Керуючись цією логікою (а ще прагнучи вищого ККД), я вирішую збутися старенького «Макінтоша» і придбати сучаснішу модель. Помічаю оголошення про продаж «Performa-6300»: пряма оборудка, без посередників, ціна (як пишуть) поміркована, але інструкція відсутня — десь загубилась. В оголошенні переконують у простоті приладу — він сам, по черзі відкриваючи свої аркани, проведе мене стежкою ініціації та перетворить на впевнену користувачку, — тож будь-які технічні тексти тільки заважатимуть. Через кілька тижнів користування навмання та відчайдушних маневрів, остаточно втративши надію і вийшовши у дощ, я стрибаю в авто і їду до міста, об’їжджаючи перехрестями, де жебракують все численніші румуни — без зубів або навпаки, із золотими усмішками. Я простягаю їм дріб’язок і з цікавістю спостерігаю за їхньою впевненою поведінкою, мало сумніваючись у тому, що з такою самою жорстокою і безжальною впевненістю відбувається відбір жебраків на хлібні місця...