Якось Блас помітив ведмедя — тільки він чітко розрізняв звіра там, де ми бачили лише колихання кущів. Ця пригода закарбувалась у моїй пам’яті: ми не бачили ведмедя, і це нагадало мені слова зі Святого Письма про те, що людина при вигляді Господа обов’язково помре і що дивитися можна лише на Його спину і на Його вбрання. Тож гущавина, де зник ведмідь, була божественними шатами, у які я втупилася зі священним трепетом, шукаючи очима хоча б найменший рух, справді переконана, що загину, якщо побачу ведмедя око в око. І не тому, що мене вразить невидима блискавка, а тому, що ведмідь, не в змозі терпіти погляд людини, кинеться на мене з люттю. Раптом я з упевненістю подумала, що Господь може вийти зі свого сховку і з убивчою гримасою підійти до мене. І, так раптово змінившись, він змінює ім’я і стає дияволом. Ці думки налякали мене, я ніби уздріла птаха, у тіні від крил якого гніздився безум, і крик того птаха досі, через десятиліття, лунає в мені. Я побігла по порятунок до батьків, та вони не могли бачити моїми очима, — я це зрозуміла за доброзичливими поглядами, якими вони зустріли мене; тоді вперше й назавжди я сприйняла зичливість як безпомічну і порожню. І обернулась до Маріуки, яка зазирнула в мене своїми темними очима, — очима ініційованої, що, як і я, бачила й знала.
Щосуботи й щонеділі після служби повелося, що священник обідає в мене з моєю родиною. Утім, іноді ми порушуємо це правило, адже Поль рідко прогулюється зі мною, віддаючи перевагу саду, де вигулює Чікіту. І якщо днина ясна, я телефоную священникові. Годину чи дві ми гуляємо з псюрою, потім разом, з Полем чи без нього, залежно від робіт у саду, п’ємо чай. І читаємо вголос — таким чином роман знову займає важливе місце у нашому житті. Коли до кімнати вриваються дівчата, священник дістає з кишень цукерки — під час хрещень йому дарують багато солодощів, — кілька шматочків ладану або пригоршню неосвячених проскур. А я нетерпляче гортаю аркуші свого рукопису і кричу:
— Дівчата, по кімнатах! Дорослі спілкуються!
Та коли я приношу чай, священник підкидає угору шматочок цукру і хвацько ловить його ротом — тож дівчаткам не хочеться йти.
Однієї суботи ми вирішуємо посидіти в спокої і прочитати великий уривок тексту. Коли я починаю, через задні двері із саду до вітальні заходить Поль з одним зі своїх друзів, що вирішив зробити йому сюрприз. Константен ким тільки не працював: крамував старими речами, піклувався про сади, виходив на подіум, охороняв під’їзди; живе він із чоловіком, чиє ім’я я забула, однак потурає своїм бажанням і час від часу стрибає у гречку з іншими. Востаннє я його бачила в місті, у мистецькій книгарні. Ми разом гортали сторінки альбому Роберта Мепплторпа[14], і Константен зронив загадкову фразу:
— Ти шукаєш зверхника і не можеш знайти.
Саме того дня я згадала провідника зі свого дитинства, згадала його сміх, те, як дерся він на Пен’я-В’єху. Те, що Блас завжди ігнорував мої дари, я збагнула значно пізніше, коли зустріла священника.
Коли Константен з’явився на нашій терасі саме в той час, який ми зі священником відвели для роману, я була вражена красою цього чоловіка, його гнучким, жвавим тілом, яке ніби прагнуло посмакувати яблучним пирогом і поніжитися на сонці (бо він зняв сорочку і кинув її на газон), — тілом, яке любило хизуватися собою. Я бачила — звісна річ, священник це бачив теж, — що груди у Константена були ідеально гладенькі, а із сосків стирчали металеві кільця. Ми влаштувалися на терасі навколо чайника, і Константен поділився з нами часточкою свого життя: сварки на роботі, любовні пригоди; він з таким спокусливим прагненням загального руйнування і з такою люттю кепкував з усіх і з усього, що я не могла не піддатися його чарам. Я бачила перед собою оповідача абсолютно вільного, не обтяженого ні вірою, ні законами, не скутого ні роботою, ні начальством, оповідача, який безжально спалював усі свої твори після першої ж виставки — натиском слів він нагадав мені Генрі Міллера. «Я — людина Господа і людина Диявола. Кожному — своє. Немає нічого вічного, немає нічого абсолютного...» Без сумніву, для Константена, як і для автора «Чорної весни»[15], три Божі подоби — це прутень і яйця. «По праву руку — Бог-Отець; по ліву і трохи внизу — Бог-Син; посередині і трохи вгорі — Дух Святий». Так само, як ледве помітна асиметрія яєць Генрі Міллера ілюструє його бачення Святої Трійці, кільця в сосках Константена (два маленькі місяці, що тримаються іклами за два сонця) окреслюють географію його душі.
14
Роберт Мепплторп (1946 — 1989) — американський фотограф, що уславився портретами темношкірих моделей, чоловічим ню та роботами з квітами. Порнографічний характер його робіт викликав у США шалену полеміку і спричинився до так званих «культурних війн».
15
«Чорна весна» («Black Spring», 1936) — збірка автобіографічних новел Генрі Міллера, позначена депресією і песимізмом. Сам Міллер вважав ці твори найкращим, що він написав за десять років свого життя у Парижі.