Від контакту з Константеном я відчула, ніби надто довго стримувані в мені води нарешті вирвалися назовні. Священник натомість поруч зі мною сидів мовчки, зіщулившись більше, ніж зазвичай. Константен явно вважав його анахронічним і смішним — у мене ж таких думок щодо священника ніколи не виникало: я просто назвала його ім’я, не уточнивши, що ми працюємо над спільним проєктом. Навіть, побоюючись іронії Константена, не сказала, що він священнослужитель, — словом, зрадливо змовчала, що зі мною трапляється часом стосовно слабших людей, а у цьому разі священник був безумовно слабшим порівняно зі сонячним демоном — Константеном.
— Я відвезу тебе до Парижа, — казав мені Константен тим часом, — на дефіле одного великого кутюр’є, якого я знав у свої кращі часи. Тоді я був одночасно його підручним, коханцем, рабом та сходинкою із ліжка. Попрошу його позичити тобі сукню, щоб ти була не гіршою за парижанок, аби привертала до себе всі погляди, а я буду просто йти попереду і віялом з павичевого пір’я змітати пилюку перед твоїми кроками.
Священник не виходив зі стану темної люті, поки не пішов Константен — з яким він, до речі, так і не привітався. Тоді священник запропонував прогулятися разом із пів години, і ми у загрозливій німоті міряли кроками поле, поки Чікіта ганялась за ластівками. Коли вийшли на вулицю, нам трапився перехожий, який кинув на мене зацікавлений погляд. «Досить бажань!», — мало не крикнула я йому. Мені й спокусливої усмішки достатньо... Священник, помітивши наше переморгування, спохмурнів ще більше. Певно, йому кортіло відлупцювати мене, бити до крові — зрозуміло, він цього зробити не міг, бо простір для цього був тільки один: листи, у яких він приховував лють за вилощеними фразами та вигадливими роздумами.
У наступному ж листі він дорікнув мені тим, що сміялася разом з Константеном, що виправдовувала своїм сміхом його цинічні жарти, сороміцьку поведінку та кільця в сосках. Кожен рядок листа волав гнівом — але не різким і шаленим, як кортіло мені, а холодним, чітко прописаним у аргументах, гідних богословського трактату.
Я склала розлогу відповідь, немов намагалась збагнути, що ж трапилося: «...Авжеж, я помітила, з якою огидою ти роздивлявся тіло Константена. Але ж ти зневажаєш і власне тіло! Якби міг, ти би глибоко під землею сховався... Мені дуже соромно через твій сором...»
Я кілька разів перечитала ці слова, закреслила їх, потім переписала їх ще з десяток разів. Із кожним новим варіантом вони мовби тікали від мене, танули, опинялися, перекручені, в іншому місці листа. І все ж таки ця фраза наполегливо поверталася, упевнено вимагала місця для себе. «Мені дуже соромно через твій сором...» Сором, мов вихор бруду, що піднімається із глибокого і замуленого дна кохання. Мені кортить зазирнути цій скверні в обличчя і з любов’ю сказати тому, хто місяцями безжально вливав у мене ці дикі води: поглянь, який баламутний потік!
Ніколи в житті (здається) не була я такою сміливою і відкритою, як тоді, коли зрештою піддалася цій купці упертих слів, які не хотіли ані зникати, ані розчинятися серед інших зворотів...
Минуло два дні. Я стою у кабінеті священника. Він тримає в руках мій лист. З усього тексту він запам’ятав тільки ці слова: «Мені дуже соромно через твій сором...»
Сором ніби витер решту рядків.
Я намагаюся виправдатися. Але ця спроба ніби відлунює руйнівним сміхом Константена (зрештою, і моїм власним сміхом), нашою змовницькою профанацією, карнавалом, сатурналіями, що лютували на терасі порядного буржуазного особняка.
Священник відмовляється розуміти. Я жорстоко проігнорувала його. У той час, коли ми мали віддаватися читанню, я гиготіла з якимось бахуром з кільцями у сосках! Ба гірше — я дозволила звести себе на п’єдестал, і цей гидкий тип ласо терся об мої ноги! Я сама спровокувала його негідну поведінку, я сама вела гру — хіба я цього не помітила? Хіба це не мені мало би бути соромно за свою витівку?! Адже, замість зосередитися на головному, я спокушала цього гріховоду!
— Я втомилася від головного, — кинула я. — Ми хотіли бути одне для одного всім, а спромоглись лише на оце: головне!
Священник не відповів. Обличчя його мов скам’яніло.
— Хочеш, я порву цей лист?
Ставлячи це запитання, я усвідомлювала, на який ризик ішла: якщо священник погодиться, ми ніби в прямому ефірі спостерігатимемо за трагічним завершенням великого і неможливого кохання.