— Так.
Не звук — повів. Ніби луна того «так», яке злетіло сторчголов з вуст, коли я його запитала: «Не хочеш подивитися? Подивися на мене по-справжньому».
Він простягнув мені лист.
— Хочу, щоби ти знав, — я почула, як голос відділився від мого тіла, — що коли я порву цей лист, то порву і решту листів, усі, де зізнаюся, що люблю слухати, як ти читаєш мої тексти, і що хочу, аби це тривало завжди.
Священник мовчав.
Тож я розірвала лист — повільно, з гострим відчуттям неповоротності, з відчуттям, що за мить можу втратити тяму і глузд. Священник бачив, як мутнів мій розум, та у відповідь я отримала осудливий погляд — достоту погляд херувима з мечем у Раю, коли він побачив Єву в її гріховній наготі. І тоді я зрозуміла, що мій лист був немов механізм, що мав лицемірно підготувати, упакувати й приспати найщирішу і найвідвертішу з-поміж фраз про кохання: «Мені дуже соромно через твій сором...» І що я схопила слово «сором», мов заборонений плід з Дерева пізнання добра і зла.
Клаптики листа розкидані по підлозі. «Що ж, — думаю я, — це все, зараз ти вийдеш з цієї кімнати і більше ніколи його не побачиш».
І я кидаю у відповідь свій останній погляд. І зустрічаю його очі — вологі, замріяні, занурені у невідомі мені думки; він не має бажання відчувати, як мій останній погляд затоплюється у нього, неначе кинджал.
— А може... — нарешті меланхолійно промовляє він.
І замовкає.
— А може, — з ледве помітною усмішкою знову починає священник, — я волів би бути тим, хто віялом з павичевого пір’я змітатиме пилюку перед твоїми кроками.
Якщо я захочу, Константен повезе мене до Парижа. Ясна річ, що я хочу, якби не оце зауваження священника: «А може, я волів би бути тим, хто віялом з павичевого пір’я змітатиме пилюку перед твоїми кроками...» Що означає: можливо, я не відмовився би бути на місці Йогана, що приштрикає тебе до стіни своїм золотим прутнем, або Поля, твого коханого чоловіка, або Бласа, провідника із твого дитинства, або Івана, якого ти хотіла би мати за сина, або Самогубці, голос якого тебе зворушує — та я не вони, я інший, я тут тільки для того, щоби збирати докупи твої тексти, і ти напишеш для мене про Константена, Івана, Бласа і Поля, про всіх істот, живих, мертвих і ще не народжених, які траплятимуться тобі на шляху життя.
Тож до Парижа я їду сама і вільно гуляю. На думку спадає, що далі я зможу обходитися без священника і писати так, як гуляю вулицею: з нестримним бажанням танцювати і стискати людей в обіймах. Їду на Ля-Вілетт дивитися виставку світлин, присвячену ув’язненим жінкам. Дізнаюся, що у Нансí, у в’язниці, 1991 року в однієї жінки, що потрапила туди за чек без забезпечення, відібрали аерозоль, хоч вона й страждала від астми. У нещасної стався напад, охоронниця побачила це у вічко і вирішила почекати. Та за годину померла. І ось через вісім років я дивлюся на фото цієї мертвої жінки, на тілі якої ридає її чоловік. Бачу також світлину із жінками у справжнісінькій клітці — десь у російській Пермі. Півгодинна прогулянка в індивідуальному вольєрі — достоту собаки. Бідолашні чіпляються за ґрати, роти у них перекошені, вони волають. Охоронець у довгому плащі стоїть у неогородженому центрі, в оточенні жахливих кліток.
Мені холодно. Виходжу з експозиції. У парку Ля-Вілетт у ритмі вальсу кружляють каруселі. Спускаюсь у метро, виходжу біля Музею Ґревен, дивлюся на голову герцогині Ламбаль на ратищі — королева непритомніє від цього видовища[16]; помічаю Марата у кривавій ванні та Шарлотту Корде у білій сукні без жодної червоної плями, якщо не зважати на кров на ножі. Вирішую, що слід описати, як ніж входить у ненависне тіло з такою силою, що навіть кров не сміє торкнутись убивці. Виходжу з музею і спершу ласую у чайному салоні лимонною тартою, а потім у кафе з чорною кавою — тартою горіховою. Потім заходжу до крамниці хатніх квітів: козельці й півонії здаються мені більш справжніми, ніж орхідеї, які (як і у справжньому житті) віддають фальшю і не мають аромату. Далі протискаюся до яскраво освітленого магазину іграшок. Сутеніє, а ще жодного разу не згадала про священника, жодного разу не відчула якогось іншого бажання, аніж блукати безцільно, у своє задоволення, не обмірковуючи, що ж я йому скажу. Роздивляюся лялькові будиночки та їхнє дрібненьке приладдя, розкладене на продаж у дерев’яних ящиках: горщики для квітів, мідяні каструльки, різнобарвні тістечка, елегантні столики на одній ніжці, праски, мініатюрні книжки, ножі та виделки, підставки під яйця, лампи з абажурами, маленькі китайські вази, навіть розп’яття з посрібленого металу, вирізьблені напрочуд майстерно, з покрученим Христовим тільцем розміром з перса метелика та гвіздками розміром зі шпильку. Я вмикаю музичну шкатулку, і вона грає арію з «Кажана» Штрауса та «Фіалок для імператора» Венсана Скотто[17], і однією рукою я обертаю ручку, а другу, у ритмі музики, опускаю до кошика з мініатюрним приладдям. Я тихцем прибираю одне з розп’ять, рішення приходить миттєво, я не маю ані найменшого бажання забирати ні мініатюрну книжечку, ні горщичок з квітами, ні кухонний ніж, — це розп’яття таке миле, воно не більше від однієї фаланги мого пальця; воно необхідне мені, я повинна подарувати його священникові, щоби наостанок він подарував мені здивований погляд — саме цього я прагну, коли здійснюю крадіжку; і після цього я мушу зникнути, стати вільною оповідачкою, як Константен, стати письменницею, а священник згадуватиме про мене, коли дивитиметься на це розп’яття — таке маленьке, що вміститься у долоні.
16
Марія-Тереза-Луїза Савойська де Каріньян, відома також як Мадам де Ламбаль (1749 — 1792), наближена дама королеви Франції Марії-Антуанетти, віддана їй, яка однією з перших померла на ешафоті і над тілом якої потім знущалась юрба. Існує чимало художніх версій і зображень цієї трагедії.
17
Венсан Скотто (1874 — 1952), французький композитор, автор багатьох оперет і музики до фільмів. «Фіалки для імператора» (1948) — оперета за мотивами однойменного фільму Анрі Русселя.