Повернувшись до Вюрта, я заявляю, що готова піти, забрати свої речі і повернутися до будинку, де мешкає Поль.
— Чому? — запитує священник.
І я розповідаю йому про Париж, про те, якою вільною почувалася без нього, якою пані я була без нього: я ніби складалася із сотень очей, сотень облич інших жінок, достоту як на поштівці, яку надіслав мені Іван, як я лежала зі зламаною ногою.
Тоді священник каже мені:
— Тебе ніхто не тримає. Можеш іти.
Уже не можу.
Мініатюрне розп’яття знаходить собі місце в пресвітерії на робочому столі священника, перед поштівкою з портретом Томаса Бернгарда. У останнього — високе чоло, майже прямокутне обличчя, м’ясистий прямий ніс та очі, затінені густими віями. Вуста Бернгарда складені в іронічну посмішку, він дуже схожий на священника — ні, не схожий, відносно священника він — як Господь відносно людини, причому Господь зі Старого Заповіту, Господь, який вимагає у Авраама офірувати свого єдиного сина. Ісак несе ніж, збирає хмиз для багаття — і на олтарі опиняється також Ісак.
Томас Бернгард розглядає мене зі стола священника і ніби каже: «Офіруй любов! Не люби нікого — заради творчості!» Я десь читала, ніби Бернгард нікого ніколи не кохав, за винятком однієї пані, яку він кликав «тітонькою» і яка в матері йому годилась. Саме про Бернгарда сказано «янгольська стать». Авжеж, — думаю я, — про мене також це можна сказати, адже я люблю тільки священника, який міг би бути мені за батька. Він помре — і я помру. Важкий човен дружини і матері розтинатиме хвилі поруч з його невагомим човником, і ми разом простуватимемо до могутніх водопадів, що поглинають життя, не відаючи, чи справді приховує цей велетенський потік грот, де єднаються дружні душі: Вірджинія Вулф і Віта Секвіл-Вест, Генрі Міллер і Мáра, Томас Бернгард і фрау Штавянічек[18].
Однак за завісою, коли я помру, стоятиме також і Поль. Саме він триматиме мене на ногах — порядний чоловік із завжди гарячим чайником і квітучим садом, мов вічним Едемом. На похорон ми запросимо Константена і Йогана, Івана, П’єра і Ґабріель, наших доньок і Чікіту, моїх батьків і кузенів, Самогубця і Маріуку.
Бласа — ні, не запросимо, не знаю чому...
У квітні цього року, коли священник влаштовує собі відпустку в компанії католиків-туристів, я вивчаю понівеченого янгола та його крило, яке знайшла на самому дні скрині розколотим на три уламки. Поль лагодить крило клеєм для дерева, і ми ще тиждень тримаємо янгола в себе, мотузкою міцно прикрутивши крило до тулуба. Ставимо янгола у холі, де він приймає гостей. Коли ми і собі їдемо у відпустку до Бургундії (п’ять днів, ані на день більше, адже у Поля повно роботи), янгол залишається вдома з дівчатами і обороняє їх від грабіжників та комівояжерів краще, ніж сигналізація та вигадлива Чікіта.
Квартира, яку ми винаймаємо у Бургундії, дуже чиста, вікна виходять на милий садочок і повне квітів подвір’я. Однак здвоєні ліжка надто вузькі, зокрема для двох тіл, звиклих розлягатися вільно; якщо такі тіла притулити одне до одного, вони швидко втомлюються. Усі власники готелів, хатинок, вілл і квартир прагнуть посварити пари своїх гостей, втискаючи їх у вузенькі ліжка. Раніше кожен мав широчезне ложе для себе самого і приймав у ньому гостей — Людовик XVI Марію-Антуанетту, а Марат — Шарлотту Корде, яку він не побоявся зустріти голий у ванній. Тепер же нас буквально силують до близькості. Коли ми просимо окремі ліжка, на нас дивляться зі співчуттям — особливо у Франції, де такі ліжка («ліжка-близнюки») надто куці. Ступні звисають над підлогою. Увімкнувши торшер — бо біля одномісних ліжок звичайні лампи не передбачені, — я вчитуюсь у текст Міллера. Удень, між двома екскурсіями до замків і монастирів, я вголос читаю Полю житіє святого Бернарда з Клерво з книжечки, придбаної в абатстві Фонтене. Ми дізнаємося, що Бернард народився 1090 року і у двадцять років вирішив залишити світ. Йому вдалося дуже швидко переконати усіх своїх братів, більшість рідних і навіть декого з друзів. Навіть сестру він вирвав із теплих обіймів подружнього життя і не заспокоївся, поки життєрадісна юнка не зірвала з себе жіноче вбрання, не скуйовдила зачіску і не закинула подалі свої прикраси — і все заради суворої чернечої ряси. Я виразно читала Полеві про ці жахіття, а він лише насупив брови і пробурмотів щось про інцест...
18
Вікторія Марія Секвіл-Вест, леді Ніколсон (відома як Віта Секвіл-Вест, 1892 — 1962) — британська письменниця, що мала любовний зв’язок із Вірджинією Вулф. Мара — прізвисько другої дружини і музи Генрі Міллера Джун Едіт Сміт (1902 — 1979). Проте вже у «Трояндовому розп’ятті» автор змінює прізвисько «Мара» на «Мона». Томас Бернгард вигадав термін Lebensmensch — тобто «найважливіша в житті особа», якою для нього (а він публічно називав себе «асексуалом») була Гедвіґ Штавянічек (1894 — 1984), жінка старша за нього на тридцять років, про яку він піклувався до кінця свого життя.