Повертаємо янгола до пресвітерію. Щоби відсвяткувати його одужання, я роблю пиріг, а Поль купує сотернське вино. Студенти, священник і я утворюємо такий дружній і щільний гурт, що Поль, хоч ми й приймаємо його тепло, не може до нього протиснутись, хіба доторкнутися злегка: його від нас ніби відділяє невидима стіна. Ця чарівна огорожа, яку колись навколо ініційованих креслили друїди і відьми, зветься Вюртом — світло тут точиться густими вертикальними променями поміж дерев, горизонтально лягає на поля, а іноді дощ занурює містечко у непроглядну пару.
Того дня дощило. Падав важкий дощ, на який я зазвичай скаржуся, вважаючи його негідним весни, і якому радіє Поль, бо такий дощ поживний для рослин. Священник допиває рештки сотернського в моєму келиху.
— За рік буде роман, — каже він.
Піднімаємось на горище, щоби показати Полю Нове місто. Макет збільшується. Здається, загальний план завершено, і вежі, патіо, вулички й мури випромінюють спокій і гармонію. Якщо лягти на долівку, думаєш, ніби потрапив до лабіринту, і, досліджуючи його, весь час робиш несподівані відкриття. А як підводишся, панорамний вид Нового міста наповнює серце радістю, бо лабіринт розкриває свою таємницю: його переходи закручені у спіраль. Є там і церква, та оскільки журі університету не вважає церкву обов’язковим елементом Нового міста, Іван назвав її «Музеєм сучасного мистецтва», адже її шпиль нагадує сталеву верхівку хмарочоса. Простота обраних матеріалів — дерево і картон, біла фарба — дають змогу обирати різні тлумачення, тож ми залюбки наділяємо будівлі найфантастичнішими функціями. Ґабріель пропонує прикрасити мініатюрні дерева шматочками своєї полуничної гумки — так вийдуть яблучка, та ми рішуче відкидаємо цю єресь: Нове місто не повинне забруднитись якось барвою, єдиним виявом його краси мусить залишатися архітектура. У цій роботі виявляє себе геній Івана — будь-хто інший здійснював би цей задум з холодним розумом, єдино бажаючи сподобатися журі.
Якось у травні Поль купається разом зі мною в одному із трьох ставків — у найглибшому, на березі якого ми зі священником якось сиділи. Поль, за звичкою, роздягається повністю. З нами Ґабріель. Вона струнка і дуже бліда, чорний купальник звисає на її боках, а лопатки гостро дивляться вгору. Вона не дивується. Одного разу Ґабріель застала нас зі священником, коли я схилилася до нього на плече, обійнявши за талію, — і розсміялася. Тоді вона бігом утекла, а я, злякавшись, гналася за нею, щоби пояснити. Але пояснити що?
Поки Поль плаває, ми сидимо на березі і теревенимо про нашого grand ami, про його харизму та його сумніви, і доходимо до висновку, що його «проблема» — це бути священником у добу, коли Церква схожа радше на збанкрутілу фірму. Цими словами ми закриваємо тему, та не розкриваємо загадку, тож ми погоджуємось, що слід залишити священника в спокої. На берег виходить Поль. Я усміхаюсь йому. І подаю руку.
Якось опівдні священник відкорковує пляшку вина і, наливши всім, починаючи з мене, бере слово. Голос у нього спокійний, байдужий, він опускає очі, коли говорить. Священник каже, що наступні кілька тижнів будуть перевантажені, що на всіх нас чекають зміни. Ми спершу думаємо, що він натякає на кінець навчального року в університеті, про марафон іспитів і захистів дипломних робіт.
Трохи помовчавши і передавши нам пляшку, священник додає, що сан змушує його звикати до переїздів, до того ж у Вюрті він уже цілих шість років, а в більш населених парафіях бракує священників — і єпископ, мудрий керівник, один з останніх бастіонів Церкви, приділяє цьому питанню особливу увагу.
Ми витріщаємося на нього.
— Скоро я залишу Вюрт, — повідомляє священник.
Ці слова тяжкою вагою падають мені на груди.
— Не може бути... — каже Іван.
Його голос здається мені далеким: я ніби падаю у бездонну криницю, руки і ноги ламаються під час падіння, тіло повільно розлітається на шматки.