— Вип’ємо, — каже П’єр.
При тому сидить непорушно. Іван хилить голову нижче і нижче, підозріло швидко кліпає віями.
Ґабріель обурюється першою. «О, це так схоже на нього! — кричить вона. — Влаштувати нам пастку! В останню мить повідомити про неминучий катаклізм, який ми могли б відвернути спільними зусиллями!»
Іван підводить голову:
— Я міг би надіслати до єпископату кілька анонімних листів, викриваючи твою очевидну схильність до алкоголізму і підкреслюючи, що заслання до віддаленої сільської комуни — скажімо, до Вюрта — дало б тобі більше шансів для реабілітації як у цьому, так і у вищому світах...
— Бо якщо ми залишимось у Вюрті, то весь час молитимемося за тебе, — сказала Ґабріель.
— А якщо ти нас виженеш, ми тобі вже не відповідатимемо, — заявив Іван.
— Я вас не жену, — заперечив священник. — Просто єпископ вважає...
— Бомбу йому у сраку! — крикнув Іван.
— Або отруєну мантію, — додав П’єр.
Наше уявлення про клерикальний світ спиралося на досить світські судження. За словами Ґабріель, по телевізору вона бачила, як один священник заявив, що його покликання почалося того дня, як його зґвалтували на сходах до церкви. П’єр до цього докинув, що кюре з університетської парафії танцює з дитям на руках, коли служить хрестини, і, немов захисник, не забуває ніжно покласти руку на плече юної матері; це справжній чемпіон у оновленні літургії. Ще один священник, який має в університеті власну кафедру і віртуозно підфарбовує волосся, читає курс лекцій під назвою: «Як вижити під час Потопу наприкінці другого тисячоліття: ковчег терпіння», на які — мов пси до човна — збігаються буржуа.
Ми захоплено смакуємо цією нібито загальною безсоромністю. Та раптом усі разом замовкаємо. І прикипаємо очима до своїх тарілок. Смуток безжально тисне на нас.
Кінець будь-якої ери завжди відбувається блискавично. Пригадую, як узимку, коли мені було п’ятнадцять років, батьки запропонували відправляти мене тепер на канікули до Ірландії, щоб я могла вдосконалити свою англійську — і я не чинила їм опору. Минулого літа ми пережили найщасливішу з наших іспанських мандрівок — серпень був напрочуд сонячним, а оскільки ми виросли, то Блас мав можливість виряджати міцних підлітків до триваліших походів. Маріука залишалась у долині допомагати матері по господарству. Грали ми вже не у весілля, а в карти й шаради. Перед від’їздом, пам’ятаю, я на тремтячих ногах піднялася сходами, що вели на горище, і поклала на Бласове ложе останній малюнок. Ішлося вже не про сарну — ні, з кущів раптово являвся, піднімаючись на могутніх задніх лапах, ведмідь-велетень із широко роззявленою пащею.
Кілька тижнів ми вдавали, ніби нічого не сталося — і жили собі далі. У середині червня Нове місто з великою помпою перевезли до університету і поставили у холі факультету архітектури поруч з іншими роботами, які, порівнюючи з ним, здавались мізерними. Неподалік стояла студентка з такою жахливою заячою губою, що здавалося, ніби все її обличчя перекосило від вигляду її незграбно зліпленого макета, результату явно самотніх зусиль і браку засобів, поруч із вершиною мрій Івана, яку натхненно втілювала уся наша шалена сімейка. Священник сказав, що йому хочеться обійняти цю бідолашну, міцно притулити до себе, вклавши у ці обійми всю ту любов, якої вона не знала, заради усіх її лих минулих і майбутніх, адже очевидно, що цю неестетичну роботу, дуже подібну до її обличчя, журі відхилить. А я подумала, що так і священник ніколи не буде визнаний за свої справжні чесноти, його завжди сприйматимуть за скромною подобою і незначущою роллю у цьому світі, яку він до того ж грає з дивними вибриками блукальця, ченця, татуся з манерами банкіра, нахвалюючи, як останній сплеск поваги до себе, любов до тих, кого ніхто не любив.
Іван отримав найвищу відзнаку. Ми не мали сумніву, що йому призначать стипендію для написання дисертації в одному з університетів Європи. Так і сталося: за кілька днів він повідомив нас, що вирушає до Відня.
Священник пропадав щодалі частіше. Він не казав мені ні куди йде, ні коли повернеться. Часу на читання вголос разом не знаходилося. За браком продовження історії роман згасав. Ніби наслідуючи його, мій комп’ютер також подавав ознаки занепаду: він пирхав, ніби виснажений поглинанням грубих і безладних матерій. А одного ранку екран зустрів мене символом бомби. Ідеально круглої бомби із запаленим дротом: ніби мила іграшка з коміксу, готова вибухнути в наступному малюнку. Поруч не було нікого, хто міг би допомогти мені — священник десь пішов у справах, студенти роз’їхалися на канікули, та й взагалі вони бували у пресвітерії вкрай рідко. Я була у відчаї. Вдалося дотелефонуватися до Поля, і він дав мені номер фахівця з інформаційного центру. Я набрала цей номер і натрапила на юнака, який з янгольським терпінням вислухав мою істерику, після чого вибачливо пояснив, що не може нічого вдіяти з «конфліктом» (саме такий термін він вжив) у моєму приладі, «бо ви не наша клієнтка, тому маєте звернутися до свого продавця... То Ви купували комп’ютер у приватної особи? І він уже був у вжитку до того? І скільки Ви за це заплатили? Ви припустилися величезної помилки! За таку суму ми маємо абсолютно нові моделі...» Юний фахівець умовляв мене з олімпійським спокоєм.