Не в змозі терпіти це, я вимикаю комп’ютер і тікаю із Чікітою до лісу, не чекаючи на повернення священника. Виходити з пресвітерію без нього, відчувати цю пустку поруч під час прогулянки — мене пронизав такий різкий біль, що я могла лише відчайдушно заперечувати цю істину. І визнати це означало б змиритися з тим, що якась частина мене саме цієї миті виривається з мого організму і пускає коріння у землі Вюрта тієї самої миті, коли її залишає священник. Страх від усвідомлення того, що мені доведеться гуляти, писати і міркувати без нього, рішучість, з якою я відкидаю цю перспективу, лавина доводів на користь нашого вічного союзу зі священником, борсання в сумнівах щодо життєздатності такого союзу поза Вюртом — мене наповнює ця смертельно небезпечна суміш. Моя кров нуртує, пальці зводить судомою, очі ніби не помічають довколишній краєвид, ніби западають усередину, пірнають у глибини моєї голови, а шкіра моя стає прозорою, наче скло. Вюрт — мов величезна вирва, що поглинає мене, тягне мене за ноги; без захисту священника здається, що Вюрт погрожує мені всім, що я люблю і про що пишу; Вюрт уже не складається з трав і дерев, стежок і джерел — він складений зі слів, зі слова «трава» і зі слова «дерево», зі слова «стежка», зі слова «джерело», та найстрашніше слово — це «хмара»: воно котиться небом, наближається до мене, усі хмарини ніби стікаються до моєї скромної персони, і всі — за браком священника — прагнуть запхнути себе в мою голову; моя голова — мов розколота надвоє стела над розритою могилою.
Коли стежка проходить по приватній землі, вона обертається на слово «сервітут». Стежини-сервітути існують в усьому світі і ведуть аж на край землі. Блукаючи серед гір Кантабрії, підійшовши до одного села, ми обрали саме сервітут, що тягнувся лукою з вівцями і садами на схилах. Шлях, наїжджений із давнього давна, існує лише тому, що деякі індивіди — прагнучи захистити свою землю — відкривали його для проходу чужинцям. Таким чином, можна сказати, що я — перехожа, яка кружляє краєм священника, використовуючи дозволений традицією сервітут, шлях невинності. Невинність усюди — у темному затінку підліска, під важкими і вогкими травами, у кавалькаді хмар; вона — це те, що не можна назвати, бо неможливо охопити фізично. Я пустилася саме цим шляхом, щоб дійти до кінця, треба лише кілька слів, а коли слів забракне, поруч буде й мета — я вийду з приватних володінь.
У Вюрті шлях перетинає приватні луки й гаї. Він звужується до стежини — і пройти можна лише вдвох, міцно притулившись одне до одного. Пригадую, як однієї суботи Поль — як виняток — погодився піти з нами. Він ішов попереду, і я раз-у-раз просила його не відходити, а він твердив: «не хочу вам заважати, бо стежка і так вузька...»
Та того ранку, коли хмари обернулися на загрозу моїй збудженій тямі, я була геть сама. Збентежена, я блукала лукою, якою поволі плентало стадо білих корів, яких я раніше бачила тільки на сусідній луці. А тепер вони тупцяють травою, якою я хочу пройти. Я бачу вервечку стежки у луці, мене відділяє від неї символічна огорожа, яку ми зазвичай залишали відчиненою — але цього дня прохід затягнутий кількома разками натягнутого на кілки крученого дроту.
Я піднімаю залізне кільце замка. Огорожа — мов здута шина — миттю падає. Переходжу на інший бік, знову хапаюся за кільце і щосили тягну, щоб зачинити, поки не розбіглись тварини. Не виходить. Огорожа пручається — колючий дріт, падаючи, скрутився у вузол.
Безтямна бійка триває годину. Шпичаки дроту деруть мені руки, а корови гаряче дихають у шию. Одна з них притуляється до дроту, який я з великими зусиллями піднімаю. Я б’юся, воюю, витрачаю всі свої сили — енергія розповзається моїм тілом, затуманює мені тяму, і що далі, то більше я розумію її безнадійність. З пальців стікає кров. Я ридаю уголос. Де він? Чому не йде? Чому не шукає мене? Уявляю, як корови розходяться лісом і одна за одною падають у яр. Сонячний яр, де священник пестив мені груди, перетворюється на місце катастрофи — поламані ноги, відчайдушне мекання, повний безлад. Ясна річ, фермер проведе розслідування, наїде поліції і всі дізнаються про моє кохання до священника, буде скандал, публічно всюди засудять кохання, яке ламає всі огорожі і не може зачинити їх за собою. Мої м’язи палають, ноги тремтять — я з останніх сил стримую стадо. Тіло, яке колись притиснуло священника до підлоги, нині сильніше за залізний замок. І все ж я вимушена залишатися там, поки все не скінчиться.