Починається дрібна мжичка. Час ходить по колу, достоту Чікіта навколо мене. Цілу годину собацюра тинялась неподалік, збентежена не так моїм шалом, як затримкою на нашому шляху — адже далі на нас чекав черговий пагорб зі свіжими норами. Раптом Чікіта відвернулась від мене і кинулася до галявини, де, голосно тявкаючи, зникла ураз. І відразу — певно, не випадково, бо Чікіта, ментально тісно пов’язана зі мною, відчула це, — під ногами я побачила шмат товстого дроту, скрученого, мов поранений змій. Я схопила його, затиснула між стегон, сунула у залізне кільце — таким чином вдалося продовжити уперту огорожу, з’єднати два її кінці, незважаючи на пекельний опір; дріт мав довжину, якої вистачило, щоби покрити порожній простір. Щойно здійснивши єднання, я знесилено впала на коліна перед цим символічним муром.
Тривалий час я виснажено роздивлялась своє творіння і насолоджувалась видовищем корів, які обнюхували мене своїми широкими ніздрями. Потім, кожній подякувавши за довірливу цікавість, я залишила корів. Я добре їх роздивилась: у когось роги були спиляні, у когось — ні, хвіст найбільшої з корів прикрашала велика чорна пляма, а вуха найменшої весь час кумедно тріпотіли, і на вусі кожної висіла металева бляха з номером. Авжеж, я знаю, що ці номери потрібні для визначення тварин, коли їх поведуть на бійню, половина потрапить туди, певно, вже до кінця цього літа — і лагідне тепло очей до останнього чинитиме опір смерті. Ніколи в житті я не любила корів так, як тоді...
Коли повернулась до пресвітерію, священникові довелося вислухати нарікання на паніку, на наше втрачене кохання («Втрачене і поранене», — підкреслила я, показуючи свої скривавлені руки), яке зникне, наче програма в комп’ютері («Неначе текст, безжально поглинутий зрадливою пам’яттю», — додала я, остаточно забувши про свою сільську драму і перемкнувшись на технічні турботи). Священник сидів за моїм робочим столом перед сліпим екраном.
— Навіть якщо одного дня твоє кохання до мене згасне, — м’яко повів він до мене, — я кохатиму тебе завжди, аж до скону.
Тоді я розсипаюся гіркими словами: я ж тобі розповіла свою історію з Бласом, я розповідала тобі все, що спадало мені на думку — певно, саме тому нам уже немає чого сказати одне одному під час прогулянок; ми з тобою блукали землями слів, ми — безтілесні істоти, навчені говорити довірливо і хитромудро, ми не зраджуємо своїм переконанням, ми не зраджуємо одне одному, у нашому краю усе миттю стає на належне місце, мов у підвалі, де Поль, покористувавшись інструментами, відразу розсовує все по спеціальних ящичках...
Священник дає мені змогу виснажити себе словами, і у мене виникає приємне враження, ніби він сповідає мене просто тут, перед темним екраном — сповідає значно майстерніше, аніж кюре у моїй парафії містечка Арса. І коли на його прохання я беруся до справи, мої руки природно самі знаходять шлях до виправлення, клята машина виявляє на диво взірцеву слухняність, я беруся до оповіді там, де залишила її — я прощена і врятована до наступного разу...
Через два дні бомба, мов темне око, повертається на екран. Вочевидь, «конфлікт» (як висловився майстер) повернувся, знехтувавши моїми молитвами. Я кличу на допомогу священника.
— Ось номер Жана, це мій добрий приятель, — каже він, гортаючи сторінки своєї телефонної книжечки. — Він викладає інформатику. Чудовий педагог!
Я набираю Жана, він мчить до пресвітерію, заходить до мого кабінету, підходить до моєї машини. Обличчя у Жана кругле і заспокійливе. Він запевняє, що для друзів священника він зробить усе. Ми проводимо кілька приємних хвилин у пошуках причини поломки, після чого я питаю у Жана, чи можна кликати його у разі потреби.
— Аякже! Звичайно. Я ще повернуся.
Я одразу розповідаю про все священникові, який вдає, ніби не ревнує, за звичкою граючи переді мною зверхню зневагу, — і перемагає в цій грі (у якій програє більшість коханців), адже йому невідомі мої марення про інших чоловіків, достоту як колись Блас не підозрював, що я з поваги до нього підкладала до його ліжка малюнки...
В останні дні червня прийшло офіційне підтвердження новини про переведення священника. Ніхто з нас не розумів, чому це сталося, хто так вирішив і під яким килимом про це домовилися. Як не дивно, але на священника ми дивилися як на покірну жертву. Хтось каверзував за його спиною — а може, він сам запустив механізм.