Повернувшись із прогулянки, ми смакуємо кавою за столом на кухні, який прикрашають квіти, розправлені моєю впевненою рукою. Одна за одною, упродовж розмови, падають перші пелюстки півоній.
— Хочу набути невинності, щоб мати більше часу, аби в житті залишилися тільки сім’я і література. Писати — це єдине, що вдихає у мене життя, і це досить практично, бо коли в тебе діти, вбивати себе не можна.
Священник нагадує, що поетеса Сильвія Плат засунула голову до духовки на кухні, перед тим вклавши спати дітей.
Я на це зауважую:
— Іноді думаю, що якби чоловіком Плат був мій Поль, вона би не вбила себе.
Можливо, ця думка хибна, але вона необхідна мені.
Священник на це мені каже, що, якби він не читав, якби не витрачав щоранку годину чи дві на читання сидячи, непорушно, з олівцем у руці, то — хтозна — також міг би засунути голову до духовки. І додає, що у пресвітерії духовкою користуватися не можна, бо його попередник спалив там чимало страв.
Я сміюся. Він відвертається, хмурячи брови. І глухим голосом каже, що ніхто не сприймає всерйоз його захоплення літературою. Ані єпископ, який вимагає від нього бути «добрим пастором» і більше ніким, ані парафіяни, які ставлять йому завжди однакові запитання — про втрату інтересу до церкви і брак священників.
Промовляючи ці слова, священник уникає мого погляду. Я бачу його чіткий профіль на тлі вікна. Вгадую пекучий гнів, настільки майстерно прихований під незворушним обличчям, що помітити його може тільки дуже уважний співрозмовник, зайнятий не собою, не спасінням світу, а ним і любов’ю до нього. Можливо, бачила це і Анна Андре. Помітила і я, хоча того дня я ще нічого не розуміла. Днина була пречудова, я була у сорочці з глибоким вирізом — коли я сіла, вона зненацька широко розстебнулася. Не знаю, чи встиг священник побачити верх моїх грудей і чи саме ця деталь — а не пригніченість нереалізованого літератора — пробудила у ньому гнів.
У листі, якого написав мені того ж вечора, він уточнює: «Термін невинність[4], окрім усього, про що ми вже говорили, мені хотілося б пов’язати з іншим словом: поштивістю[5], «сердечним тактом», за висловом Джорджа Стейнера, що наштовхує мене на думку про тактильність очей — звісно, тактильних на відстані, але від того це відчуття не менш яскраве».
Священник читає есе та робить нотатки на берегах. Однак частіше він звертається до поезії і романів — вони щільно закривають три стіни у його кабінеті. Саме пристрасть до літератури стала причиною нашого листування. Я відповіла йому щодо Стейнера, потім прийшла черга Бахтіна, Кафки і Цвейґа. Він дуже детально коментує мої думки. Часте спілкування з письменниками — ніби навкір його зневазі до жінок — обдарувало розум кюре сміливістю.
А моє тіло він не помічає. Треба придумати щось. Може, злитися з чимось, до чого він часто звертається: з деревом, хмарами або камінням. Із книжками. Слід знову писати.
Візьміть і прочитайте — це тіло моє.
Коли я була ще дівчинкою, ми щоліта їздили до Іспанії. Перетинали всю Францію, потім кордон, далі їхали вздовж Кантабрійського узбережжя, де часто дощить і луки зеленіють яскраво.
Якоїсь миті ми звертали до масиву Пікос-де-Європа — його так назвали, бо це було перше, що помічали моряки, вертаючись із Нового світу. Через звивистий шлях мене нудило. Татові доводилося зупиняти авто, щоб я поблювала. Під крутим косогором несподівано з’являвся струмок — і що далі ми їхали, то вужчим і бурхливішим він ставав.
Нарешті ми добиралися до шале, розташованого у підніжжя Пен’я-В’єхи — найвищого у масиві. Це була велика прямокутна будівля, надана нам копальнею, де працював мій дядько. Дертися до шале доводилося на джипі, бо для нашої автівки шлях був надто суворий.
Наші дві великі родини жили там разом цілий місяць. Тітка з мамою були такі щасливі, що забували про існування дітей. Мешкали ми по кілька осіб в одній кімнаті. Займали усі приміщення, окрім мансарди на горищі, обладнаної для прислуги.
Іншою порою року, шукаючи відпочинку під час полювань на диких сарн, до цього будинку спускався сам генерал Фрáнко. Якось, коли ми полуднували в їдальні, зовсім близько пролунали постріли. Ми вийшли подивитися. Франко попід горою щойно вбив сарну і її двох малят — нам пояснили, що нікого іншого він серед скель не знайшов.
Водив на полювання Франко місцевий сторож Блас, що завжди супроводжував нас під час вилазок у гори. Я була закохана у Бласа, і одного літа, вгадавши час, коли його не було у мансарді, я поклала на його подушку малюнок із сарною.