Священника доймають страшні сни. Чудовиська, катастрофи, потік, що поглинає його і несе, а ми безпомічно стоїмо на березі. Та поступово все стає на свої місця. У середині липня стає зрозуміло: він переїде наприкінці літа. Ми зі студентами прибираємо у пресвітерії, а священник пакує валізи. Я допомагаю переносити коробки з книжками до його машини — і не хочу знати, куди вони помандрують.
— Мені з-поміж вас усіх найсумніше! — заявляю я.
Та він і оком не веде, не виказує власного сум’яття — і за характером, і за чином він мусить приховувати почуття.
— Я знаю, — відповідає він, поставивши коробку і розігнувшись.
Священник дивиться на дерева, будинок, церкву, дзвіницю, на небо і хмарки, і додає, обернувшись до мене:
— Бо ти належиш Вюрту.
Я завершую роботу над романом, допивши пляшку порто у спробі вичавити зі свого втомленого мозку дивовижне завершення. Купую ще одну пляшку порто і дарую її священникові.
— Ось! Тримай! Відкоркуємо її там, коли облаштуєшся.
Та я вже знаю, що нічого такого не буде, що «там» я не з’явлюся ніколи.
Упродовж серпня студенти роз’їжджаються: П’єр знаходить собі чудову кімнату у кампусі, Ґабріель повертається до батьків, а Іван на початку вересня вирушає до Відня.
Останнього разу, як ми бачимося — Іван стоїть на кухні з наплічником і валізою біля ніг, готовий рушати, — у мене виникає відчуття надприродного явлення, достоту як у поезії Аполлінера:
Того вечора я плакала у ванній, розчиняла у водах потік своїх сліз, глибоко занурюючи обличчя. Здається, воно розріджується, стає рідкою стихією, перетворюється на просочений слізьми зародок, і я хмурнію у шаленому материнському болі, від якого страждаю щовечора, поки пресвітерій не порожніє, являючи нам ящірок, вогкі потоки на стелі і жовті плями на стінах. З від’їздом Івана і зникненням меблів Вюрт падає у руїни: старі розхитані речі, що засліплюють своєю красою під місцевим густим світлом, коли їх готують до переїзду, уперше постають для мене тим, чим вони є насправді — мотлохом, що належить кюре.
Щойно приїхавши до Відня, Іван надсилає мені лист і дві листівки з картинами Еґона Шиле. Вочевидь, він навмисне вклав до конверта саме ці дві листівки, вірний своїй неймовірній інтуїції.
На першій — пара, яка злягається. На другій — пані, що пристрасно обіймає ченця. Тло, на якому відбуваються ці любощі, — завжди біле простирадло, велике простирадло зі шлюбного ложа, зім’яте, з прим’ятинами у формі тіл. Коханці нагі і завзяті, вони ніби провалюються одне в одного, їхню тваринну вроду підкреслює густа темна шевелюра дівчини. Натомість чернець і пані одягнені. Вона стоїть перед ним на колінах у багряній сукні, що залишає відкритими її прегарні ніжки. Руками вона міцно стискає прикрите рясою тіло, вона ніби віддається кривим ногам, зігнутій удвоє спині, сухим пальцям на своєму шовковистому волоссі, виряченим очам, червоним, мов кров, вустам, які жадібно цілують її у потилицю. Картина називається «Tod und Mädchen»[20].
Лист Івана я показала священникові того дня, як він їхав із Вюрта. Пресвітерій здавався таким холодним і неживим, павутиння прибрали, чорний оксамитовий фотель, шкіряна канапа, арденська скриня, бібліотека, книжки — усе поїхало кудись дуже далеко, до недоступного і безумовно гидкого місця, до одного з тих помешкань для кюре, що розташовані над приймальнею чи парафіяльною конторою, де є тільки спальня і відкриті, незавішені вікна, які виходять на сусідні будинки. У подібних місцях не можна різко підвестись і повиснути на шиї коханого чоловіка, не переконавшись попередньо, що ніхто з секретаріату парафії не побачить вас і не дізнається, що до самотнього священника у його комірчині на другому поверсі лінолеумом лунко крокує жінка. І старовинний пресвітерій у Вюрті одразу здається значно просторішим, достоту недоступний готичний мануар, — і там уже готуються прийняти нового кюре, він їде з Африки, його кличуть «чорним», так перешіптуються пригнічені місцеві; на думку єпископа, такі запальні екзотичні священники вливають нову кров у католицизм цієї країни.
Янгол із полагодженим крилом залишається на самоті у кутку на горищі.