Ліворуч від малюнка стоїть світлина моїх двох доньок, яку я вийняла з альбому, куди вклеїла її багато років тому. Донечки геть маленькі, туляться одна до одної в глибині величезного крісла, оббитого червоним оксамитом, — тоді у нас із меблів було тільки це крісло. Тепер воно гниє десь на громадському розпродажі — а може, якийсь знедолений прикрасив ним свою нещасну халупу. Пресвітерій обставлений меблями різних стилів, вони ніби з’їхалися звідусюди, вони слідували за священником із парафії до парафії: у кімнаті, що слугує за вітальню, великий диван і два стільці, вкриті світло-сірою штучною шкірою; чорний оксамитовий фотель, глибокий, мов сама смерть, у кабінеті; традиційна арденська скриня, яку не вощили вже років, мабуть, сто, на кухні. Є також великий дерев’яний різьблений янгол, відправлений на заслання на ляду скрині. Янголові бракує одного крила.
Негатив фотографії наших донечок у старому червоному кріслі я загубила. Часто думаю, що слід вклеїти її назад, до альбому, на вільне місце, щоби завершити хронологію щасливої родини. Я запитую себе: як прожити без дітей і чи не ця порожнеча (про яку свідчить повна відсутність фотографій у пресвітерії) є справжньою причиною засмученості кюре. Аби це компенсувати, треба (як він сам часто каже) «залишити по собі слід». Кюре мріє написати хоч щось: дисертацію, збірку рецензій або велемудре есе. Та ніхто на нього там не чекає, для всіх він — лише кюре на повну ставку, що також головує на зборах, усіх утішає, стежить за дотриманням норм моралі та оберігає психічне здоров’я громади. Його телефон без перерв і вихідних відповідає на всі лиха світу. Іронія долі: зовсім неподалік розташований університет — кампус усього в п’яти кілометрах від церкви. Містяни здають житло студентам — навіть у замку колишні стайні перетворили на розкішний готель. Значно скромніший пресвітерій прихистив трьох студентів — Івана, П’єра і Ґабріель.
Іван хоче стати архітектором. Коли у нього гарний настрій, він їздить до університету на ровері лісовими стежками, обсадженими високими тополями. Ущипливий і прямий, з широкими плечима і тонкою талією, Іван подібний до підлітка з пригодницького коміксу: у нього густа темна кучма волосся, волошкові очі, несказанної довжини вії та високе чоло, на якому можна викарбувати: «Вічна печаль». Бо кожна жінка мусить казати собі: «Він не для мене», — і вбиратися у жалобу, мов по молодому небіжчику.
П’єр вчиться на хіміка, він на останньому курсі. На навчання він їздить щодня, тож часто позичає або Іванів ровер, або автівку священника — старенький «Ніссан» із поламаним паливним насосом. Коли бак порожніє і машина зупиняється, П’єр змушений бігти до кампусу, закинувши торбу за спину. Він має біляве скуйовджене волосся середньої довжини. Говорить як типовий дитинний учений, з відсутнім поглядом, зберігає вірність своїй меланхолії навіть коли сміється. Саме він щонеділі імпровізує на оргáні. Також П’єр непогано куховарить — тільки він наважується кілька разів на тиждень варити макарони чи готувати омлет замість давитися хлібом, шинкою та майонезом.
Ґабріель вивчає психологію. Її велосипед часто ламається — або ж вона сама ламається, падаючи з велосипеда, бо мало їсть і страждає від нападів виснаження. Ґабріель страшенно бліда, схожа на мадонну з іронічною посмішкою і обов’язково у значно більшому за потрібний розмір светрі. Вона весь час жує величезні гумки зі смаком суниць, які потім, сідаючи за стіл, приклеює до дна своєї тарілки — їх знаходять під час миття посуду. Як і двоє інших студентів, вона й не підозрює, що вродлива.
Усі троє запевняють, що у Вюрті їх приваблює спокій і сприятлива для роботи атмосфера.
Коли я намагаюся зосередитись на письмі удома, все ніби стає проти мене. Дзеленчить телефон. Повзуть факси. З гуркотом прокидається пральна машина. Чікіті не сидиться на місці. На горищі, де я працюю, холодно взимку й задушливо влітку. Ремонтники час від часу запруджують вулицю і відбійними молотками довбають чергову яму. Заходить сусідка — за трьома яйцями та двома марками, а ще ж зі свіжими плітками! У поштову скриньку гучно падає газета. А за дві години сиплеться купка листів. На все це я скаржусь кюре.