— Це про кохання!
Ґабріель має хлопця, що надовго зачиняється з нею в кімнаті. Зазвичай він зі змовницьким виглядом заходить до пресвітерію і миттю піднімається на другий поверх. Незважаючи на тривалі години, проведені з ним у замкненій кімнаті, Ґабріель стверджує, що між ними нічого немає, що нічого ніколи не вирішиться. Іноді мені здається, що цей хлопець для неї нічим не відрізняється від жуйки: вона жує, поки не зникне смак — і далі продовжує жувати. Єдиними світлими митями у своєму житті вона зобов’язана священникові, якого доводить до сказу, коли вона опівдні спускається на сніданок, та П’єрові, який саркастичними зауваженнями намагається долучити її до загального господарства. Ґабріель переконана, що посуд можна мити раз на тиждень, коли у шафах закінчуються чисті тарілки і склянки, що готування їжі схоже на алхімію, а павутиння ніколи нікому не заважало міркувати — скоріш навпаки.
Іван, якому дівчата десятками шлють листи, поводиться з царственою зневагою. Якось поштар прибуває до пресвітерію одночасно зі мною. Він кладе стос листів на стіл у кухні і каже Іванові, який снідає разом з кюре:
— Пошта для зірки!
Іван червоніє. Священник хитренько всміхається:
— Ось що буває, коли не довіряєш коханню.
Ми не довіряємо коханню — і все ж дихаємо ним, живемо поруч із ним і у ньому; кохання — у центрі наших щоденних справ: приготування обіду, розповідь про переглянутий фільм, цитата з книжки, рахунок футбольного матчу, політична дискусія, поломка комп’ютера, настрій Чікіти, актуальні проблеми, погляд янгола, що стоїть на скрині — усе стає приводом для вигадливих розмов, усе стає жертвою Слова, а отже — і справжнього кохання. Тож коли на Святого Валентина під час обіду заходить кур’єр з букетом із п’ятдесяти червоних троянд, що їх ми змушені — за браком вази — поставити до цебра, Іван, адресат цих дивовижних квітів, щось бурмоче про насиченість житія святого, наділяючи свої походеньки досі невідомими нам яскравими деталями. Тоді я кидаю йому вислів Андре Жіда: «Бажай лише те, що до тебе йде»[8]. І додаю:
— І хто йде до тебе, окрім тієї, що надсилає червоні троянди?
Усі сміються. Вражений до живого Іван відповідає, що тепер кожен мусить сказати, що саме «іде до нього», аби точно окреслити об’єкт нашого бажання і щоби віднині ми могли присвятити себе йому.
— Ти щоранку приходиш і безжально вириваєш мене зі снів, повертаючи до роботи, — каже священнику Ґабріель. — Тому я присягаюся, що від сьогодні — і послідовно, і день за днем! — виводитиму з ладу твій клятий будильник!
П’єр зауважує, що, відколи мешкає у Вюрті, багато читає і завдяки безсонню досліджує бібліотеку священника.
— Звідки мені знати, чого я хочу насправді, якщо те, що до мене йде крізь книжки, щоразу змінюється?
Мені здається, риси його обличчя стали надто меланхолійними. У такі миті П’єр ніби плаває всередині завеликого і занадто складного для нього тіла у марних пошуках місця, де він міг би пристати до берега. Коли нарешті ми залишаємося самі, він обдаровує мене звичним виразом обличчя — чуттєвого і поточеного таємними пристрастями.
І знову — незважаючи на геніальний вислів Жіда — нам навіть удвох не вдається точно визначити об’єкт бажання П’єра.
Тепер про кохання має висловитись кюре. Він нагадує про святу Схоластику, яку вшановують 10 лютого, за чотири дні до святого Валентина. Народжена наприкінці п’ятого століття нашої ери, Схоластика доводилася молодшою сестрою святому Бенедикту і була серед перших жінок, які обрали чернече життя за складеними її братом правилами. Раз на рік вони зустрічались на півшляху між їхніми монастирями заради світлої і короткої розмови. Якось, коли Бенедикт відмовився від пропозиції сестри продовжити розмову про «райські втіхи», вона помолилася за те, щоби дощ затримав його — і таким чином викликала страхітливу бурю. Ця зустріч стала останньою.
Історія нас зачарувала.
— Лише одне почуття гідне зватися любов’ю — коли воно спирається на довгу цнотливу розлуку...
— ...і, певно, Вюрт для цього є ідеальним місцем!
— Але для цього потрібні природні явища — буря, втручання дикого звіра, несподіване цвітіння. Вони ніби підкреслюють потребу у зустрічі...
— Отже, коли тобі надсилають букет із п’ятдесяти троянд, не варто сприймати це як природний порив — навпаки, у цьому є зневага до штучного покликання троянд бути символом, а не існувати заради себе самих.
Дискусія, що повернулася до точки початку, здається вичерпаною, аж раптом священник запитує мене:
8
Точна цитата: «Чекай на те, що буде, але бажай тільки того, що саме йде до тебе. Бажай лише того, що маєш. Зрозумій, що кожної миті дня ти можеш отримувати Бога цілком, у його тотальності. Нехай бажання твоє походить від любові, а те, чим ти володієш, буде дійсно коханим» («Земна пожива»).