— А що йде до тебе?
Певно, таким чином він цікавиться зачином мого роману. Я спокійно дивлюся йому у вічі й кажу:
— До мене йдеш ти.
Кілька секунд чути лише дзижчання мухи на підвіконні, що її сонце надто рано вивело із зимової летаргії. П’єр, кашлянувши, питає:
— Кому добавки?
Обід минає делікатно і лаконічно: Іван коментує агонію мухи, усі висловлюють припущення щодо коробки з печивом, яка дивним чином порожніє щоразу, як гостюємо ми з Чікітою, і щодо пляшки порто, що її Ґабріель конфісковує завжди, коли її навідує «стогни-душа».
Гадаю, всі ми четверо закохані у священника. Це своєрідна хвороба — однак хвороба цілюща, і нам не під силу її уникнути. Вона тримає нас в ув’язненні, єднає в роботі й зневазі до світу.
На горищі Іван гарує над своїм великим творінням — архітектурним макетом, результатом якого має стати диплом. Відштовхуючись від справжньої місцини — пустища за університетським кампусом, — Іван зводить проєкт нового кварталу, де співіснували б робітники, студенти й митці. Щотижня постають нові паперові будиночки, складені із сірників майстерні, офіси з білого картону, в якому прорізані віконця, щоб дарувати світло життю в цьому маленькому місті. Обабіч вулиць шикуються ряди дерев із гігроскопічної вати. Ансамбль не раз був зруйнований — і знову відтворений, ретельно обдуманий, та часом, залежно від гумору, з люттю потрощений. Втрачаючи терпець, Іван пише на стінах горища. Він покрив своїми графіті стіни просторішої мансарди. В другій, вузькій, мов келія, облаштував собі спальню кюре.
Я бачу сон. Ніби на горищі пресвітерію сови змостили гніздо. Сова — улюблений птах кюре, він збирає сов у різноманітних подобах: фігурки, гравюри, підставки для ламп, попільнички та преспап’є. У моєму сні з гнізда визирає велетенська сова, батько трьох пташенят, серед яких я бачу одного жвавішого, сміливішого за решту двох. Відчайдух виходить із гнізда, завзято і зовсім по-людському (лапка за лапкою він обережно спускається сходинками) стрибає вниз на перший поверх. Я сиджу внизу сходів. Совеня (я помічаю, що рисами воно скидається на Івана) підходить до мене і застрибує на коліна. І я розумію, що воно отримає від мене все, чого забажає, адже я йому як мати, — повна любові й турботи до цього вразливого сміливця.
Таким чином ми зі священником стаємо виводку студентів за батьків. Опівдні кюре накриває на стіл, моє місце — навпроти його місця (коли наші ноги торкаються одна одної, він відсуває стілець), студенти розбирають хліб, шинку й салат, а я нашвидкуруч складаю текст, який (такі правила гри) має стосунок до янгола зі зламаним крилом над скринею, що боронить нас усіх від лиха. Часом, коли натхнення бракує, я навмання виймаю зі свого бездонного сховку цитат легку і яскраву фразу, яку видаю за свою. Наприклад:
«Янгол тут тільки для того, щоби посипати ваш омлет петрушкою і прикрасити груди листком конюшини»[9].
А подумки картаю себе: я ж не Генрі Міллер! Я — майстриня з приготування салатів і жінка, яка часом приносить удачу, коли гладить виворіт куртки.
Єдина куртка священника така зношена, що в ній він здається худішим, ніж є. Мені соромно, коли він одягає цю куртку. Тож я попросила Поля позичити священнику синю вітрівку, яку він уже не носить, — здається, ширина в плечах і довжина рукавів годяться. У вітрівці Поля священник дуже гарний. Нарешті він стає подібний на чоловіка, а не на духа. Справді, у Святому Письмі зазначено, що у серафимів по шість крил: два — щоб літати, чотири — щоб оборонятися. На зображеннях ці янголи стоять, широко розправивши верхні крила і цнотливо закриваючи нижніми не призначене для чужих очей. Зношена куртка і велюрові брюки, що їх священник носить, не знімаючи, аж до середини літа — це достоту його нижні крила: яка жінка насмілиться наблизитися до такої закутаної істоти? Та я обожнюю янголів, якщо чесно, то люблю я тільки янголів — намагаюся вгадати їхні думки, розібратися в маніях схожих на старців хлопців та підлітків, вічно овіяних ореолом невинності. Коли вони недоступні для мене — перетворюються на янголів. Мене надихає їхня неприступність. Прозорий погляд Івана, його врода, гідна хреста, та сон про сов налаштовують мене на винятково материнську роль біля нього, адже янгольських ознак — хоч греблю гати! Схиляючись над Новим Містом, я затамовую подих і роздивляюся білий макет із картону і дерева, який щодня розростається новою терасою, вуличкою, садком — я впевнена, що так вражати може тільки творіння янгола. Так само, коли священник — достоту великий спокійний павук — сидить, склавши докупи свої довжелезні руки і ноги, і спостерігає за тим, як я пишу, дивиться своїми очима, значно більш синіми, ніж у Івана, своїм уважним і щирим поглядом, недбало всміхаючись пухкими вустами у кудлату борідку, коли він такий близький до своєї «найкращої подруги», як він сам каже, — тоді він також янгол. І коли літніми вечорами долинають пахощі із саду, коли змішуються аромати всіх квітів у саду, коли ми з Полем спостерігаємо за диханням квітів — тоді мені здається, що священник міг би походжати серед них, достоту Господь у саду Едемському, і шукати поглядом серед них нас, Адама і Єву, знову невинних, адже змушені жити разом, змушені, як-то кажуть, любитися, і в поті чола заслужили право повернутися до райської місцини, де нема спокуси. Авжеж, щоразу, як ми щасливі разом, я думаю, що серед краєвидів Едему, серед запаморочливого духу нашого щастя мені бракує постаті кюре у вітрівці Поля.