Выбрать главу

Священник не любить воду. Ванну приймає лише раз на тиждень — на ранок неділі перед месою. За його словами, відколи ми знайомі, він полюбив парфуми і одного разу після ванни використав пробник, який я йому подарувала. Ще в школі я дізналася, що за Людовика XIV люди взагалі не милися — однак щедро поливали себе парфумами. У юності я любила уявляти запахи тіла при Версальському дворі. У нашому класі була одна дівчина (і хоча зазвичай я забуваю імена, її ім’я пам’ятаю — її звали Жюлі Бутар), схожа на жердину, і вона страшенно тхнула потом. Біля неї ніхто не хотів сидіти, і якщо вона сідала поруч, учениця, не соромлячись, переходила на іншу парту. Однак я дозволяла їй сидіти біля мене — навіть іноді, помітивши, що вона сама, сідала з нею. Бо хто, крім мене, встояв би перед її потом, хто відважно дивився б на її ніякову усмішку? Я ненавиділа запашок, що линув з-під її пахв — і не уявляла себе без нього. Коли я виходила з класу, решта запахів здавалися мені чарівними.

Однак священник не пітніє — він сухий, мов стара гілка, що виносила чимало плодів. Наприкінці тижня він зазвичай пахне кюре. А на смертному ложі він буде пахнути святістю, трояндами, лілеями і фіалками. Тим часом від нього відгонить пилом, сухістю — ніби від чоловіка, з якого не проступає піт, який ніколи не знав ерекції, навіть уві сні, і я про це точно знаю, бо запитала його, хотіла знати, як це буває у цнотливців. Його тіло пахне так, ніби не харчується — або харчується украй мало; тіло, яке не любить ані воду, ні їжу, ні любовні змагання, яке порожнє всередині, мов папірус або покинуте осине гніздо. Святий Павло сказав якось: найбільша між ними любов. Більша за запахи тіла. Більша за зношений одяг і велюрові штани, що їх не знімають до середини літа. Більша за сколіоз священника, його худе тіло та подібність до хижого птаха.

Поль, як і завжди, пахне приємно, носить вишукане вбрання, голиться аж до блиску. А любов опирається всім цим знадам.

У Бласа була дружина, яку звали Пілар. Вона з дітьми жила у містечку, а він зі своєю старшою донькою Маріукою міг тижнями не залишати шале. Пілар була товстухою. Раз на літо ми бували у них, і вона частувала нас велетенськими тортильями, звареними в оливковій олії, та смаженими ковбасними хвостиками з помідорами й хлібом, шкуринка якого блищала, мов вощена — цей хліб був гидкий. Пілар мала чоловічий голос і часте дихання. Навколо неї завжди крутилися діти — переважно хлопчаки. Щоліта я їх не впізнавала — всіх, за винятком Маріуки, що росла і не мінялася, залишалася такою ж маленькою, навіть коли (задовго до мене) у неї почали рости груди. Діти Бласа й Пілар не їли разом з нами, кожен з них мав конкретну справу: хтось випасав кіз, хтось збирав дрова, хтось піклувався про татів мотоцикл — вони всі, усміхаючись і опустивши очі, проходили повз наш стіл.

Шале було розташоване у годині їзди джипом від містечка, а джип лише по понеділках і п’ятницях привозив харчі. Тож сторож і його донька цілий тиждень проводили з нами. Часом, коли джип здавали в оренду відпочивальникам, вони приїздили на мотоциклі. Ми здалеку помічали хмару пилу — і бігли їм назустріч, і тоді Маріука відділялася від тіла свого татка, ніби павук від павутиння.

Блас влаштовував нам прогулянки, а Маріука прибирала в шале. Жили вони просто під дахом, у кімнаті «як ваша, але з похиленою стелею», пояснювала мама, забороняючи нам туди ходити. А я заздрила їхньому сну під дахом — мені здавалося, що там вони були ближчі до зірок. Утім, вода туди не доходила. Тож Блас наповнював тазик водою зі струмка, що зміївся попід шале — саме туди на водопій приходили сарни. Маріука вечорами милася разом зі мною в одній із ванних кімнат. Я залишала для неї мильну і ледве теплу воду на дні раковини. Під час нашої останньої поїздки до шале нам із нею було по вісім років, і вона вже могла сама попрасувати цілу гору білизни після п’яти годин прогулянок із нами.