— Живі, — відрік, зацікавлено розглядаючи Векшу. — Вас уже виглядаємо.
— Наші коли відбувають?
— Через два дні.
— Гаразд. Беріть поклажу!
Векша звалив собі на плечі мало не все хутро, яке було в човні, й рушив слідом за гостем та його сином. Путяті дісталося всього кілька в’язанок і торбина.
Скрізь на березі на довгих тичинах, на кущах і просто на траві сушилися сітки, ятери, волоки та інші рибальські снасті. Побіля них групами й поодинці сиділи, гріючись на сонці, стомлені, забрьохані рибалки.
Близько до річки отарою тулилися приземкуваті закіптявілі хижі. У крихітних двориках гупали по залізу молоти, глухо, немов велетенські бубни, гули бочки, вився вгору чорний смоляний дим, пахло гаром. Тут, видно, жили ремісні люди.
Повінь ще не спала. Деякі хижі стояли у воді, і господарі бовтались там, витягаючи намоклі пожитки.
“Бідують люди й тут”, — подумав Векша.
Проте що далі вгору широкою стезею-хідником[12], то обійстя ставали охайніші. А гостеве вже й зовсім не можна було рівняти з тими, що внизу. То був великий двір, огороджений високим частоколом. В одному кінці дворища стояв ладний дім з кількома різьбленими вікнами, широкими дверима. За домом — невеликий саджений гай. В другому кінці — кліті[13], погреби.
Родина висипала назустріч Куделі й завела його до господи.
Векша з Путятою склали свою поклажу біля кліті.
— Чи ведмідь, бува, не з рідні тобі? — спитав насмішкувато Путята, змірявши очима Векшу з ніг до голови.
При гостеві вони дорогою до Києва не перемовилися жодним словом.
Векша поглянув спідлоба на нього.
— У нас нема звичаю родатися з звірами, — відповів похмуро. — Коли ж у вас таке водиться, то ти з тхорів, мабуть, — і одвернувся.
— Це я пожартував, не сердься, прости на тім, — осікся Путята. — У Києві вперше?
— Атож.
— Я тебе поводжу. Перед походом у нас торг завжди великий. Люду набилося звідусіль!.. — і почав розповідати про всякі дива, що кояться на торжищі.
З гостевої хижі довго ніхто не показувався, мовби всі там поснули.
Та ось, нарешті, з дверей, витираючи рушником масні губи, повагом вийшов уже в самій сорочці й ногавицях господар і запросив Векшу з Путятою до житла.
Векша вклонився з порога Куделиній рідні, що саме вилазила з-за великого, накритого білою скатертю, густо заставленого мисками столу, зупинився зачудований.
В оселі було ясно, ніби надворі. Всі вікна із прозорої слюди, не те що вдома — одно-єдине й те затягнуте пухирем. Просторі лави, накриті килимами, мисники з цяцькованим посудом. Стіни, стеля і опасиста із комином піч помазані білою глиною, помальовані квітами й птахами. А ще на тильній глухій стіні висять меч, лук, тул[14] із стрілами, шолом, дротяна сорочка. У краснім кутку на полиці стоїть дерев’яний Велес[15], поблискуючи голубими очима-намистинами.
— Проходьте, сідайте, частуйтесь, — проспівала пристаркувата гладка гостева жона, підсовуючи на край столу миски з недоїденими стравами.
Перший сів Путята, за ним повільно опустився й Векша.
НА ТОРЖИЩІ
Як потрапезували наймити, гість сказав, позіхаючи:
— Тепер треба поспати. Веди, Путято, Векшу в кліть, покажи, де ваше ложе, — а сам уже мостився на широкій лаві.
Векша не звик спати вдень, і зараз йому не хотілося лягати, тим більше, що Путята обіцяв поводити його сьогодні по Києву.
— Ми не хочемо спати, — мовив Векша за себе й за Путяту. — Підемо город подивимось.
— Ну йдіть, — махнув рукою Куделя.
Дорогою від пристані до гостевого дворища Векша мало що встиг побачити, та й то мимохідь, бо дивився більше під ноги, щоб не перечепитися де об камінь, яких було таки чимало на стезі. Тепер, коли Путята вів його вузенькими покрученими хідниками на торжище, міг уже краще розгледіти все довкола.
Сходили з високого пагорба. Видно було, як на долоні, Поділ, широченний Дніпро, Почай-ріку, запруджену великими й малими човнами з вітрилами і без вітрил. Зліва, біля причалів, розташувалося і саме торжище, що згори скидалося на розворушений мурашник.
Ще віддалік з торжища було чути людський гомін, скрип коліс, кінське іржання, мукання худоби. А як опинилися на ньому, од усього того гамору у Векші від незвички аж голова запаморочилась.
— Що це? — зупинився Векша перед огородженим двориком біля пристані, де товпилось багато людей.
— Капище[16] Велеса, — пояснив Путята. — Гості пожертви складають богові, щоб щастило в торзі і дорозі.