— Хіба сама не може? Вона ж, мабуть, не каліка?
— Таке й скажеш — “каліка”, — всміхнувся Путята. — Звісно, не каліка. Княгиня! Ось хто вона. Ясно?.. Ну, тепер давай меду скуштуємо, — потягнув Векшу до юрми.
— Щось не хочеться меду, — сказав Векша, коли наблизились до гульбища. — Може, краще послухаємо гудаків?
— Йди слухай, я тебе знайду, — сказав Путята й поквапився до кадубів із хмільним напоєм, де товпився простолюд.
Векша проштовхався на середину. Там, на підмостку, гудаки щосили дмухали в довгі ріжки-дудки, кілька чоловік гатили в бубни, а навколо них підстрибували захмелені танцюристи, кидаючи вгору шапки.
Путята не загаявся, швидко відшукав Векшу. Був злий, насуплений: меду йому не дісталося — спорожніли кадуби.
НЕСПОДІВАНКА
Коли б Путята не смикав Векшу за рукав, він, певно, до самої півночі простовбичив у князевому дворищі — так йому весело було на тому гульбищі.
— Та годі тобі — пора додому, — вмовляв Путята. — Ніч же. Гість сердитиметься.
— Ну, ходім уже, — врешті піддався Векша.
Вибралися з натовпу, вийшли за ворота на узвіз і подалися крутою стежкою вниз.
Раптом збоку у темному хіднику пролунав відчайдушний жіночий крик.
— Стривай!.. — зупинився Векша.
— Душать когось… — прошепотів Путята, боязко хапаючи Векшу за руку. — Тікаймо!
— Що ти? — відсахнувся од нього Векша. — Боронити ж треба!
— Біжімо, кажу, скоріше, прибити можуть…
— Дивно у вас! У нас хіба що звіра остерігаються о такій порі… Крик знову повторився й обірвався. Векша метнувсь у вузький хідник.
Там двоє ратних людей тягли за руки якусь дівчину, третій позаду кутав її голову в корзно[25]. Дівчина пручалася, намагалась вирватися, але вони тримали її міцно.
Векша висмикнув з огорожі розсохуватий паколень і, вигукуючи щосили ловецьке “Аго-о!.. Аго-о!..”, кинувся до нападників.
Десь позаду лементував Путята:
— Ве-екшо! Ве-екшо-о!..
Зачувши ті вигуки й лемент, ратні, певно, подумали, що до них біжить багато городян. Двоє передніх злякалися й шмигнули за огорожу. Третій облишив дівчину й од несподіванки застиг на місці.
Векша з розгону ткнув паколнем у розгубленого ратного. Той поточився, але на ногах встояв. Коли налетів на нього вдруге, ратний замахнувся мечем. Векша підбив йому руку, меч злегка зачепив плече і брязнув на землю.
— Утікаймо! — видихнула дівчина й побігла чимдуж хідником. Векша чкурнув слідом за нею.
Біля одного з дворів вона зупинилася і почала нестямно гатити кулаками в ворота.
Заторготів засув, прочинились дверцята. Дівчина, знепритомнівши, впала якомусь чоловікові на руки…
Поки Векша зачиняв дверцята, чоловік відніс дівчину до хижі.
Векша постояв, прислухався, чи не гониться часом хто слідом, переступив поріг і собі.
Як же він здивувався, коли впізнав у господареві того кощавого стрільника, якого бачив сьогодні на торжищі! А дівчина?.. Та це ж його донька, Яна!..
Отець мостив непритомну дочку на лаві, настрахана мати кропила її обличчя водою.
Яна розплющила очі й зайшлася плачем.
— Та що скоїлось? — суворо глянув стрільник на Векшу.
Векша розповів, як усе сталося.
— Це ті підлі заброди, варяги! — скипів стрільник. — Щоб їхні кості вовки розтягли!.. Правду сказано: не жди дяки від приблудної псяки. Мало того, що об’їдають, глум іще чинять…
Виявилося, один із ратних варягів купив у нього на торжищі десяток стріл і попросив занести їх увечері. А коли Яна, віднісши, поверталася додому, видно, напав на неї з своїми друзяками.
Знадвору почувся гамір, били у ворота.
— Гаси світло! — наказав стрільник жоні. — А ви біжіть у сінник, зарийтесь там…
Векша пробрав у сіні неглибокий сховок, заліз до нього з Яною, ще й зверху прикидався.
Сиділи тихо, вслухаючись у грюкіт на подвір’ї, сердиту чужу мову, розгублений голос господаря.
Яна злякано тулилася до Векші, тремтячи, немов лист на дереві. Векша, не наважуючись пригорнути дівчину до себе, наче маленькій дитині, гладив їй пахуче волосся. Яна трохи заспокоїлась. Векші ж було чомусь зовсім не страшно.
Та ось гамір на дворі вщух. Згодом рипнули двері в сіннику.
— Виходьте… — мовив Янин отець.
В хижі знову горіла скіпка, віконце було завішене, мати поралась біля столу, готуючи вечерю.
— Сказати тобі спасибі, — мовив по хвилі стрільник, безсило опустишись на лаву, — так замало. Сином рідним хотів би назвати, так свої отець, матінка в тебе, мабуть, є. Хто ти?