Затоку покинули вдосвіта, коли тільки благословлялось на світ. Судна довгим ключем розтяглися по річці. Перед вели кияни, за ними новгородці, далі чернігівці, любечани, смоленці, полочани, в кінці пливли варяги.
Все навкруги було повите світанковою сутінню. Місяць, що висів у небі, наче величезна серга, ледь-ледь розсівав сріблясту порошу. Та ось із-за далеких лісів виглянув Даждьбог-сонце. Дихнув легкий вітерець, розвіяв ріденький вранішній туман — і походянам відкрилося прекрасне видиво.
Попереду, скільки сягало око, котив свої води Дніпро-Славутич, стриманий, лагідний, але могутній, невпинний. З обох боків пропливали береги. Правий — осяяний сонячним промінням, з віковими лісами, стрімкими кручами й глибокими яругами, а лівий — ще тьмяний, з розлогими осокорами, старезними вербами, порослими шелюгою островами й зеленими левадами.
Мовчать походяни, мовчать береги, мовчить Дніпро. Хіба що зрідка хлюпне невлад опущене у воду весло, кигикне над головою річкова чайка та зареве, немов у ріг ратний засурмить, на водопої олень-рогач.
Векша дивився в чисту дніпрову далечінь і все думав про Яну. Як це добре, що він стрів її, адже міг і розминутися. Якби не найнявся до гостя, не приплив до Києва, то навіть не знав би, що є така дівчина на світі. Та, певно, ще й сама Лада[31] помогла в цьому. І справді, ну нехай тоді, на торжищі, побачив Яну, це ще не дивно, вона там часто, мабуть, буває з отцем, і всі її бачать. Але ж увечері, коли на неї варяги напали, не хтось інший, а саме він, Векша, проходив мимо, почув її крик і побіг визволяти… Де вона зараз, що робить, чи думає про нього, як він про неї?.. Довга все ж таки путь до Царграда, це тільки пізньої осені знову побачаться… І з усієї сили загріб веслом, немовби це могло прискорити подорож.
Проте хоч і сумував за Яною, а мандрівкою своєю був задоволений. Тільки тоді, коли згадував про полонеників, яких варяги везли на продаж, хмурився, неприязно поглядав на Куделю.
Гість увесь день мовчки сидів при стерні, хіба що буркне веслярам, аби не вельми гнали однодеревку, щоб вона часом не наштовхнулася на передній човен. Лише надвечір, коли на лівому березі засиніли дими, заблищали іскри від вогнищ, озвався:
— Переяславська земля. Там ночуємо. Ждуть уже нас переяславці, у Греччину разом попливемо…
Наступного дня ще здалеку побачили високу надбережну могилу. На тій могилі походжало двоє зі списами, третій пас унизу коней.
— Ото і є край нашої землі, — сказав Куделя.
— Край? — з подивом перепитав Векша. — А чия ж вона далі?
— Нічия, дике поле, хоча й була колись наша. Уличі там сиділи. Та прийшло плем’я кочове, стало грабувати, люди настрахалися, повтікали. Тільки де-не-де у гаях-перелісках оселі ще зустрічаються. Тепер улицькі обійстя і лядини[32] травами поросли, стало поле кочовищем для печенігів. Та й наші інколи туди заходять. Простір великий, розминутись є де.
— Що воно за плем’я — оті печеніги? Які вони?
— Народ бездомний, з худоби та грабунків живе. Де напне собі шатро, там і дім йому. Худоба траву витолочить — далі мандрує… Кляті дуже!.. Мечі в них короткі, односічні й криві. Щити — мов бубни, із шкіри бичачої роблять, вдвоє, втроє складають, щоб міцніше було. І круглі такі, як бубни. Луком цілять добре, на льоту збивають. А ще краще вміють петлі волосяні кидати. Жбурне ото, вона й обів’ється навколо шиї. Далі смиконе — вершник і полетить сторчака з коня. Тут уже перебувало тих племен усяких чимало. Коли я був отакий, як оце ти з Путятою, мимо Києва, попід горою, яку називають тепер Угорською, йшло плем’я угрів. Воно подалось тоді до Дунаю та там і осіло. А ще раніше обри були, хозари заходили. Ці ж, печеніги, слідом за уграми примандрували.
Куделя замовк, вмостився зручніше на своєму сидінні. По цьому мовив осудливо:
— Богів наших не визнають. Даждьбогу, Перуну, Велесу жертв не приносять. Поклоняються своїм, а більше зорям та знаменням усяким небесним.
— І багато їх, цих печенігів?
— Навіть не злічити, як бджіл повесні. Взимку сидять біля моря, де тепліше, влітку ж, як там вигорить трава, сюди підходять, коней, худобу нам продають, а неоднораз було, що й на весі наші по українах нападали, людей кривдили.