— О, ні, з цими ловцями-молодцями не буде, мабуть, у нас сьогодні вечері, — кривився дозорець. — Печеніги дуже б зраділи, якби зустрілися з отакими невправними лучниками. Доведеться самому братися за діло. Він підняв лук. Цілився довго, заскаливши око, й одразу ж підбив качку.
Але потім і його стріли, минаючи дичину, булькали в воду. Вої і собі почали кепкувати з дозорця, казали, що то йому заважають цілитися вуса. Вуса ж у нього були справді неабиякі — пишні та довгі, аж до плечей сягали.
Векша стояв збоку, заздрив тим, у кого були свої луки, бо йому страшенно хотілося спробувати й своїх сил на таких ловах.
— Давайте до них підпливемо, — запропонував один з воїв.
— Човна вони знають, — мовив дозорець. — Ми вже привчили їх до нього.
“А що, коли по-своєму спробую наловити? — подумав Векша. — От тільки чи не глибоко в затоці?”
Спитав у дозорця.
— Як де, — пояснив той, — скраю буде по пояс, а там далі, біля качок, і по шию дістане.
Векша почав роздягатися.
— Куди ти? — зупинив його дозорець. — У річку не йди купатись, а то розженеш нам дичину.
— Я не купатись, я на лови.
— Де ж твій лук?
— Я без лука, з дудочкою хочу.
— А-а… — зрозумів дозорець, — тоді йди, тільки торбу з собою прихопи, може, знадобиться.
— Ну, давай, давай! Побачимо, який з тебе молодець, — підбадьорювали вої.
Векша зламав при березі суху торішню очеретину, продовбав її прутиком, надів через плече торбу, вкинув у неї каменюку, аби вона затонула в воді, й побрів у сагу.
Ховаючись поза кущами верболозу, підкрався до чистоводу, взяв дудочку в рот, безшумно занурився, так що зверху лишився тільки кінчик очеретини.
Йшов повільно, ноги грузли в мулі. Вже подумав був, що попростував кудись убік од табуна, як раптом загледів над головою качині лапки. Простягнув руку, швидко схопив птаха за лапки й смикнув до себе.
Качка відчайдушно пручалась під водою, поки він не впхнув її в торбу. Вгамував цю, а тут показалась іще одна. І та небавом була в торбі. Але вона, коли її затягував під воду, голосно закахкала, налякавши, певно, весь табун. Він знявся й полетів — про це Векша догадався по шуму води.
Хотів уже виринати, коли це помітив угорі чималу тінь.
“Гуска!..” — зрадів і одночасно, випустивши з рота дудочку, міцно вхопився обома руками за лапи.
Гуска попалася велика, билась, аж вода вирувала, мов у казані, насилу вгамував її.
— Оце так лови! — дивувалися всі, коли Векша вибрів на берег із своїми здобутками. — І де ти взявся такий?
Рудовусий дозорець поплив на своєму маленькому човенці, зібрав убиту дичину, стріли й запросив усіх ловців завітати до його багаття перегодя, коли він приготує вечерю.
Одну качку дозорець віддав Векші, щоб той відніс її своєму господареві.
Пішов Векша на могилу до дозорців пізно, тоді, як Куделя з Пу-тятою вже повкладалися спати.
Рудовусий дозорець сидів біля багаття. Сьогодні вночі була його черга вартувати на могилі вогонь.
— Чого ж це ти спізнився? У нас тут така вечеря була! Вої ще й меду стоялого принесли. Ну, дарма, сідай, я й для тебе ось приберіг…
Спати Векші не хотілося, і він ще довго сидів біля вогнища з рудовусим. Той розповідав йому про ратні походи, в яких неоднораз сам бував, про суворе життя дозорців. Розпитував також і Векшу, хто він і звідки.
Тільки перед світанком Векша приліг на короткий спочинок.
Поступово береги змінювалися. На початку путі ліси підступали до самої води, а тепер тільки подекуди купчилися невеликі гайочки, низькі чагарі та кучеряві поодинокі верби, А то все, куди оком не кинь, поле й поле, травами високими та квітами барвистими, мов килимами, постелене. І ніде ні осель, ні людини. Лише птахи кружляють зграями над безмежжям просторів та інколи висуне голову з густої трави сайгак чи руда гостроморда лисиця.
Якось опівдні, коли розімлілі від спеки гребці пустили човни на самоплив, Векша помітив на дальньому горбі в полі чорну цяточку.
— Коршак, мабуть, сидить? — торкнув за плече Путяту.
— Угу, — мугукнув Путята, навіть не поглянувши в той бік.
Зате Куделя одразу звів очі на горб.
— Вистежують, вовки трикляті…— пробурмотів стурбовано.
— Які вовки? — не зрозумів Векша.
— Не вовки, а печеніги, щоб їм ворони очі повипивали! — сказав сердито Куделя і, спрямувавши свою однодеревку до сусіднього човна, де радилися між собою збентежені гості, перебрався до нього.
— Кого ж вони тут вистежують? — знову звернувся Векша до Путяти.