Векша здригнувся від ляку, знову заплющив очі.
Привид форкнув, обризкав його слиною і відступив.
З острахом Векша почав розглядатися довкола.
Вгорі голубіло вранішнє небо, збоку переступали кінські ноги. Гул ясно доносився від порога.
Хотів підвестися, ворухнувся — тіло геть заніміло. Спробував випростати руки — вони були заломлені за спиною, не чулися. Ноги теж спутані. Боліла голова, в роті пересохло.
“Та що це таке зі мною?” — напружившись, перевернувся на бік.
Побачив витоптане трав’янисте поле, шатра, коней, худобу, що паслася скрізь по стану. Поруч лежало ще чимало зв’язаних людей. Віддалік сидів, прихилившись до списа, печеніг, видно, дрімав.
“Полон!” — зрозумів Векша.
З великого чорного повстяного шатра вийшов гурт кривоногих чоловіків у сірому волосяному одягу та лисячих шапках. Лише передній, мабуть, їхній старший, мав довгу, аж до п’ят, ткану квітчасту сорочку і високий, розшитий червоним, синім і зеленим намистом повстяний клобук[37]. Гурт простував до них. Коли наблизився, охоронець із списом скочив на ноги. Печеніги розглядали полонених, розв’язували їм ноги й гнали ближче до шатрів.
Підступили до Векші. Чоловіки жваво розповідали щось тому, в квітчастому, розмахували руками, присідали, падали на землю, немов вели бійку з невидимим ворогом, і все тикали пальцями на молодика.
Старший з подивом поглядав на нього косими, ніби прорізаними осокою, очима, зводив догори брови.
Та ось один з тих, що оповідали, вихопив з-за пояса довгий ніж, загрозливо покрутив ним над Векшею, немов націлився вдарити.
Векша, зціпивши зуби, так глянув на нього, що той аж відступив.
Далі, повагавшись, печеніг сховав ніж і, лише трохи послабивши Векші на ногах пута, звелів підводитися.
Його погнали до інших полонеників, серед яких Векша ще здалеку впізнав літнього весляра Синка, що плив попереду в човні гостя Вишатича, і ще кількох знайомих. Шукав очима Путяту, але його там не було.
Біля шатер на молодика кинулась із криком розлючена розпатлана жінка, почала його бити, дряпати, шматувати одяг.
Чоловіки-печеніги насилу відігнали її, а Векшу штурхнули в юрбу невільників.
Одвівши полонеників подалі від жінок, наказали сідати.
Векша опустився поруч Синка. Хотів поговорити з ним, але охоронець хльоснув по спині нагайкою.
Коли він одійшов трохи од них, Синко, не рухаючись, блимнув на Векшу.
— Чого це вона така зла на тебе?
— Зарубав одного їхнього. Мужа, мабуть, її… Весляр лише головою похитав.
— Скажи, чоловіче добрий, як це воно так сталося, що вони стільки ось наших побрали? — пошепки запитав Векша.
— Ще б пак не побрати, коли гості більше за товар свій дбають, ніж за людей. Поставали біля човнів і воїв теж там залишили, а нас у ліс послали без сторожі. От ці підкралися ярочком та й похапали. Хіба їх наздоженеш: вони на конях, а наші піші.
Помовчали, доки пройшов мимо охоронець.
— Не осуди, чоловіче, коли я тебе ще запитаю… Втекти звідси ніяк?
— Бачу, ти зовсім ще молодий і небувалий… — прошепотів Синко. — І не мисли! Для печенігів ми найдорожчий товар, як око своє стерегтимуть. Продадуть нас покупцям, а ті далі поженуть чи повезуть, холопами зроблять у своїй землі. Я п’ять років поневірявся у Греччині, поки гість не викупив.
— Видно, правду казав Куделя, що та Греччина за всі казки ліпша, якщо ти знову до неї поплив?
— Хай вона згине! — з серцем мовив Синко. — Викуп усе одробляв, задарма ж не визволяють! Греччина, голубе, самим гостям мила: товар свій продадуть, накупують, чого треба, ще й набуток у шкіряних поясах привезуть додому — от і користь їм. А наш брат, весляр, посмажиться там на сонці біля причалу на харчах нужденних — і знову човен через море жени. З чим поплив, з тим і приплив. Лиш на мозолі та горби багатієш…
— А мій гість так хвалив, як умовляв пливти з ним. Казав: див надивишся, дарунки привезеш…
— О-о, див тепер ти надивишся, якщо тебе завчасу не прикінчать за того зарубаного… Всі вони, гості, гарно колишуть, та тільки сон від їхніх колисанок не бере… — і замовк, схиливши голову.
Розпач охопив Векшу.
“А що, коли печеніги й справді мене, як казав Синко…” Боляче заскімлило серце. Ослабло від страху тіло. Ліг горілиць, заплющив очі.
“Невже кінець?” — аж застогнав Векша, сам не чуючи свого стогону.
Синко підвів голову, глянув на нього, став заспокоювати:
— Та ти не бійся. Якщо вже не посікли, то тепер вони тебе не займуть.
Незабаром бранців повели до брудного багнища, з якого напували худобу, дозволили напитися.