Повернули назад, кинули перекислого сиру і зо два десятки в’ялених окунів.
Векші не йшла до рота їжа, він скоса слідкував за печенізьким станом.
У них саме настав час трапезувати. З усіх шатер вилазили чоловіки (Векша тільки тепер побачив, як їх тут багато), підходили до великих закопчених казанів, вихоплювали звідти гарячі шматки м’яса, сідали на траві і жадібно жували.
Жінки та діти також покинули шатра й наблизились несміливо до казанів, але їжі чомусь не брали. Лиш потім, коли чоловіки наситились, вони з лементом кинулися доїдати після них.
“А де ж отой, у квітчастому? — згадав Векша поважного печеніга, який підходив до нього. — Може, в отій найбільшій і найладнішій халабуді?..”
Поглянув на велике шатро. Вхід до нього широко розкритий, і добре було видно, що робилося всередині. Побачив там Векша й печеніга в квітчастому. Він сидів з трьома пишно вбраними чоловіками на барвистому килимі, заставленому блискучим посудом. Ці їли неквапливо, часто запиваючи якимось питвом із високих чаш.
Після трапези більшість печенігів знову сховалася в шатрах, а деякі заходилися лаштуватися в дорогу: оглядали кінське спорядження, гострили криві односічні мечі, натягували на луки нові тятиви з бичачих жил.
Жінки розчісували коням великими костяними гребенями гриви, вплітали у них червоні стрічки, укладали в шкіряні торби дорожні наїдки.
Підлітки бігали навколо юрби полонених і шмагали крайніх нагайками.
Облишили тільки тоді, як у полі почав меркнути день і біля шатер закуріли кізякові багаття.
Охоронці й собі поклали вогнище, бо ніч заходила прохолодна. Ненасить-поріг дихав у поле вологістю, низом стелився рідкий сивий туман.
Бранці довго не могли поснути. Збившись докупи, в такий спосіб грілися й повідали кожен про своє. Тільки те своє в усіх однаково безрадісне: де не ступиш, як не повернешся, скрізь на них зазіхають. То князь, то бояри, то воєводи, то їхні тіуни, то гості, то оці он, печеніги…
Синко весь час мовчав. Лиш під кінець, як усі виговорились, розповів про свій перший полон, про злигодні, яких він натерпівся, поневіряючись на чужині серед чужих людей. Викупив його з неволі Вишатич. Три літа мав відробляти Синко гостеві за той викуп. Два вже відробив, а третього не встиг… І чи пощастить колись знову врятуватися?..
Окрім Синка, всі веслярі-полоненики були молоді, а молоді, відома річ, завжди сподіваються кращого. Тому й розповідь його посіяла серед них розраду-віру в неодмінне прийдешнє визволення.
ЗАМІСТЬ ПУТ — КАЙДАНИ
Вранці всіх полонеників позв’язували у вервечку довгим мотузом і погнали в поле.
Щодалі шум порогів все стихав і стихав, згодом і зовсім пропав. Векша думав, що їх повели кудись убік од Дніпра. Та ось попереду між високою травою, яка сягала до самих рамен, блиснула вода.
Печеніги злізли з коней, порозв’язували невільників, розгорнули на землі зшиті докупи й стягнуті по краях мотузами волові шкури. Один з них підійшов до полонеників, нагнувся, вирвав жмут трави, кинув у шкіряне гніздо, даючи цим зрозуміти, щоб вони робили те ж саме.
“Навіщо це?” — дивувався Векша.
І тільки тоді здогадався, як печеніги, завівши у воду коней, прив’язали їм до хвостів натоптані травою шкури й поскладали на них торби з харчами, зброю, одяг.
“Човни із шкур…”
Далі печеніги звеліли полоненим сідати у ті човни, самі вмостилися з ними й рушили на протилежний берег. Коні, видно, звичні до води, пливли прудко, тільки пирхали.
Векша тужно вдивлявся у дніпрову далеч. Може, там з’явиться похід, побачить їх і кинеться визволяти…
Та марні були його сподівання: на ясній гладі до самісінького обрію не видно було жодної рухливої цяточки — сама тільки вода й вода.
Чи то ж догадуються гість і Путята, де він тепер, чи вернуться вони самі додому й чи розкажуть про все отцеві, матері… Яні?
Хоча б вісточку якусь дати, щоб знали, що живий-здоровий. А так можуть і забути.
Ні, мати ніколи не забуде його, ночі не спатиме, виглядаючи.
Отець теж буде журитись і каятись, що послухався намовлянь чужої людини й пустив сина в таку небезпечну путь. А ось Я на, чи довго вона ждатиме?.. Бач, казала, щоб не плив… Чуло її серце…
“Та невже це навік неволя? — зітхнув Векша. — Невже більше ніколи не побачу рідних?.. Дарма, нехай хоч куди закине доля, однаково вирвусь і повернуся на рідну землю. Хіба що загину…”
Діставшись берега, печеніги поховали в лозах шкіряні човни, знову зв’язали полонеників і погнали їх широкою збитою худобою та кіньми дорогою.