“Чого ж ви не підгледіли, який він?”
“О, таке робити не слід, лісовики не люблять, коли за ними хтось стежить”.
“А лісовички — це його дочки?” — допитується Векша.
“І дочки є, і жони. Тих люди бачили. Вони на гіллі все гойдаються, коси довгі чешуть та пряжу срібну на деревах снують. Видів, літає біла пряжа? Ото вони, як ідуть на зиму спати, пускають її за вітром…”
Слухає Векша, затамувавши віддих. А в двері торготить і торготить хуртовина, холодом дихає та все нагадує, щоб вогнище підживляли.
Векша вибрав із купочки кілька товщих і сухіших березових цурпалків, обережно, щоб не попекти рук, підклав у багаття, та й знову до дідуся:
“А русалки хто — їхні сестри?”
“Ні, не сестри. То втоплениці. Яка дівчина втопиться, так і стає русалкою”.
“Там вони й живуть, у воді?”
“Авжеж у воді. Взимку, як і лісовички, сплять, а весною і літом виходять місячної ночі на берег, ігрищами всякими бавляться, співають. Звідки, думаєш, беруться оті пісні й танки, яких співають і танцюють наші дівчата з молодиками? Від русалок і лісовичок. У них вони переймають. Тихцем підслуховують, піддивляються і запам’ятовують”.
“І не бояться?”
“Чого “не бояться”?”
“Підслуховувати й піддивлятися”.
“Звісно, бояться, бо русалки як угледять кого, то зразу заманять, затягнуть до себе і залоскочуть. Колись у давнину, кажуть, і в нас заманили дівчину. Вона, та дівчина, начебто дуже любила русальські співи і часто ходила вночі до отого великого озера, що в пущі, слухати їх. А там було, та й зараз є, багато русалок. Ось одного разу вони якось підстерегли її, вхопили і давай лоскотати. Якби ще трохи, так і залоскотали б. Але, на щастя, її регіт зачув водяник і виринув з озера, щоб подивитися, кого лоскочуть русалки. Підійшов, поглянув на дівчину і остовпів, бо вона була красуня з красунь, ще ніколи він не бачив такої купавої[47]. Далі відігнав русалок і мовив: “Ходи, дівчино, в моє водяне князівство. Будеш мені першою жоною”. Вона мовчить. Де ж бо це чувано — віддаватися за химерного страшного дідугана-водяника. Та ще такій красуні! “Погоджуйся, — умовляє той, — бо якщо не захочеш, то тут тобі й кінець — залоскочуть мої водяні діви”. Що було робити бідоласі — погодилась. Забрав її водяник із собою, показав свої володіння, терем підводний, незліченні коштовності. “Всі ці багатства, — каже, — віднині належатимуть нам обом”. Жити б красуні там весь вік у розкошах і добрі, так ні, відразу засумувала. Вже водяник і лащився до неї, і дарунки всякі давав, і розважав, як міг, не помагає. Завжди в зажурі, ні ласки від неї, ні слова привітного. “Чому ти така? — почав допитуватися. — Чого тобі не вистачає? Може, хто образив чи недуга якась причепилась?” — “Ніхто мене не образив, і недуги ніякої немає, — відповіла дівчина. — Сумно мені тут. Хочеться додому”. Розсердився водяник: “Хіба тобі краще вдома, як у мене? Там робота важка, харч нужденний, а тут ти он у яких розкошах живеш!..” — “Правда твоя, — погодилась дівчина, — добре, дуже добре тут, але ж не так, як удома. Відпусти мене, будь ласкавий, до неньки рідної, до отця, до братиків і сестричок, до подружок моїх”. Довго не відпускав водяник дівчину, думав, звикне з часом у його князівстві. Аж ні, минав день за днем, а вона не звикла, ще більша жура брала, марніти почала. Жаль йому стало красуні, бо сильно покохав її, вивів одної ночі на берег і каже: “Що ж, іди, люба, до неньки рідної, до отця, до братиків і сестричок, до подружок своїх. Побудь з ними та й вертайся знову до мене. Я ждатиму”. Відтоді минуло багато років. Красуня та давно вже зістарілась і померла, а водяник і досі її жде. Все сподівається, що повернеться. Іноді геть розтривожиться від болісного очікування. Тоді, щоб швидше заманити до себе красуню, збунтує озеро, набере повну пригорщу всяких своїх коштовностей і жбурляє на хвилі, а ті виносять їх на берег. Та не приходить красуня збирати. Збирають уночі русалки. Вони тільки чомусь обминають горючий камінь-латир[48]. Той уже дістається людям. Пригадуєш, і ми з тобою знайшли колись там, біля озера, кілька камінців, за які виміняли в гостя десяток стріл?”
“Пригадую”, — киває головою Векша.
Скільки-то на своєму довгому віку пережив, перебачив дідусь! А який колись дужий, сміливий він був! Що вже ведмедя, і того не боявся, сам на сам з ним ішов. Воєм у дружині Олеговій був, Царград ходив воювати. Тому й не диво, що він завжди мав що розказувати, як ото й Векша завжди мав бажання вислухувати.
Однієї тільки зими йому було не до дідусевих розповідей — сильно занедужав. Лежав кожухом накритий, кашель його душив, мороз морозив.