Кудесника[49] приводили, той бурмотів щось над ним довго, поїв джерельною водою, настояною на зіллі, дмухав пахучим димом, від якого Векша півдня чхав, потім сказав, що це Морана наслала злого духа; треба, мовляв, обмазати хлоп’я з голови до п’ят сметаною і дати собаці або котові облизати, щоб ті зі сметаною і духа з’їли.
Ще й зараз лоскітно Векші, коли згадує, як його лизав тоді собака.
І, видно, духа злого він таки з’їв — опісля й справді Векша став одужувати.
Тільки Морана, певно, сильно образилась, бо й потім не відступилася од них: незабаром дідуся з собою забрала. І що вже не робили з ним: і окурювали, примовляючи: “Лети, недуго, з хижі димом, з двору вітром”, і через багаття живе та дерево розщеплене переносили, і жертовної крові давали пити — не помогло…
Спалили дідусеве тіло на вогнищі, щоб очистити від усього недоброго. Склали попіл у горщик і поховали в гаю до заходу сонця, аби чур[50] його не заблукав у нічній імлі.
Тепер дідусь уже на зеленій леваді, де квіти завжди квітнуть, пташки співають, пасе там білих півників.
Додому навідується лише раз на рік, коли люди поминають умерлих. І то його не бачать. Мати в той день завжди зранку топила мийницю, вішала в ній на кілочку чистий рушник, ставила всяку їжу. Відтак одчиняла вхід і запрошувала всіх пращурів митися і їсти.
Векші страшенно хотілося вгледіти дідуся, але ні отець, ні мати самі не ходили дивитися і його навіть близько не підпускали до мийниці. Тільки другого дня заходили й шукали на попелі слідів, що їх полишали там пращури. Мати щоразу знаходила і показувала їх Векші, але вони були зовсім не схожі на людські. Якось Векша запримітив, що до мийниці забігав собака. А потім мати показувала на його сліди й казала, що то дідусеві…
…Як там тепер отець і мати без нього, Векші, живуть? З голоду то вони, може, й не помруть, сусіди поможуть їм, а от коли податі цієї зими не дадуть тіунові, холопства не минути…
Куделя, мабуть, уже давно повернувся в Київ. І Путята теж, йому, напевно, пощастило врятуватися — не попав же в полон. А може, загинув?..
Яна, коли довідається, що гість удома, одразу прибіжить. Сподіватиметься побачити його, Векшу, і не побачить…
Хоча б отой розпорядник, який слугує біля Дон-ріки, переказав, що живий і цілий, тільки лихо, мовляв, спіткало. Тоді Яна ще, може, й ждала б. А так пожуриться, пожуриться і забуде…
Залишиться десь Векша сам, одразу ж лине до нього в гості жура щемітна, спогади снують один за одним, і немає їм ні спину, ні кінця.
А то, буває, раптом війне на нього духом рідної хижі, запахне домашнім житнім хлібом. Або ж вчувається гомін лісу. Та так виразно й чітко, що в тому гомоні можна вирізнити і могутній дзвін дуба, і лопотіння клена, і заколисуючий шепіт яворів, та облесливе шамкотіння ясена.
Так-таки, правду мовив варяг, чимало довелося зазнати вдома й горя. Були літа, коли і нива не родила, і звірина не ловилася. Їли тоді кору березову, зілля всяке, аби якось до літа дотягти. Або ще як недугу насилали на селище злі духи… Хіба можна порівняти теперішнє Векшине життя з колишнім? Зараз служба легка, харч ситий, ложе чисте, одяг добрий. Тільки чомусь так виходить, що всі оці розкоші немилі йому на чужині, як немиле було розкішне життя в підводному князівстві отій дівчині-красуні, про яку розповідав дідусь.
Проте журитися Векша журиться, а й навзнаки не дає. Службу несе, як і треба. Хоча й знає: надіятися йому на волю вислуговану — це те саме, що сподіватися з жука меду їсти.
Ні, він про інше думає. Хоче довіру здобути в царських служок і ратних мужів, щоб ті не боялися випустити його за мури кам’яні. Гадає, що гостей руських таки колись побачить чи вість їм дасть про себе. Не залишать тоді вони його тут. А може, й самому пощастить утекти. Вже й монеток кілька втаїв од товариства, зашив у поясок — знадобляться.
Було якесь свято тамтешнє.
На великому трав’янистому полі, що іподромом у греків зветься, затіяли ігрища різні ратні. Метали списи в ціль, боролися, стрибали, хто вище, бігали, хто швидше, кіньми наввипередки скакали. Найспритніших схвальними вигуками зустрічали, квіти їм кидали, давали дарунки.
Векша також грав у ті ратні ігрища. В бігу його хоч і обігнали, і стрибнув він не найвище, зате побороти жоден не зміг і списа ніхто ліпше не кинув. Метнув у дошку товстелезну, на якій коло було позначене, то спис у самісінькій серединці кружала пробив дірку.
Звеліли йому іще попробувати. І знову він попав у те саме місце.
Аж ревіли, аж скаженіли всі від захоплення.
50
Чур — душа небіжчика. Язичники-слов’яни вірували в те, що нібито після смерті людини навічно залишається жити її душа. Пізніше це вірування перейняла і християнська релігія.