— Випасли ми траву край Дунай-ріки, сюди оце зайшли, доки нова там наросте…
— А ми жниво впорали, тепер бавимось, розважаємось на просторі…— відказав йому в тон Ігор, князь руський.
— Обачні лише будьте! Трави тут надто буйні, можна й заблудитись, — застеріг каган.
— Правду речеш! — згодився Ігор. — Ваших двоє он уже й заблу-калось, та ми порятували… Візьміть їх, коли хочете.
— Дякую, великий князю.
Відпустили вої двох полонених печенігів, котрих дозорці з Векшею зловили.
Ствердили князь і каган клятви непорушнії про життя мирне сусідське й роз’їхалися.
СТРІЧІ
Як тільки печеніги в поле позадкували, зібрався був уже Векша до Києва близького мчати — не вдалось. Забаглося князеві побачити його, звелів привести до себе.
Отрок, якого послано було за молодиком, сказав, щоб Векша ішов пішки до Ігоря, а не їхав конем. Так-бо належить шанувати князя простому смердові.
— Та не забудь іще шапку зняти і вклонитися низько, — усе торочив він.
Дозорці ж, надто рудовусий, раяли:
— Просися в князя, нехай тебе до нас на могилу служити пришле. Тільки дивись, він грізний дуже, не розсердь його… Будь обачний.
Здружилися вони з Векшею, полюбили його за сміливість, вірність і силу й вбачали в ньому собі доброго друга. Після січі з печенігами дали Векші вбрання, хто яке мав у себе, — той зовсім нові ногавиці-волосянки, той ратну сорочку, той грубелезну повстяну шапку. Хоча все воно було й замале для молодика, та він охоче одягнув його, знявши з себе ненависний печенізький одяг.
У Києві, як проводжали похід, Векша не зміг розгледіти Ігоря. Одно те, що далеченько від нього був, а друге, що більше на Яну дивився.
Тепер же розгледів князя добре, зблизька.
Споряджений у дорогу, Ігор мало чим вирізнявся серед інших знатних дружинників, хіба що меч у нього при боці та збруя на його білому саганистому коні сяяли золотом і камінням коштовним. Ще моложавий, кремезний, з довгими звислими вусами й буйною рудуватою бородою.
Глянув він на Векшу пильно, пронизливо і, не відводячи од нього своїх сірих владних очей, мовив:
— Дещо чув про тебе, далі сам розкажеш. Ладнай коня, супутним мені до Києва будеш.
І ось вони вже їдуть на конях поруч. Векша розповідає князеві все: і як до гостя найнявся, і як печеніги на них напали біля порогів та продали корсунцям, і як служив у царя ромейського, і як утік з Греччини. Нагадав і про бранців, що й досі на чужині поневіряються, благав князя вирятувати їх з неволі.
Князь же мовчить, нахмурившись, мовби й не йому оте все розповідається, і не зрозуміти — слухає він Векшу чи про щось своє думає.
Про те, щоб князь послав його служити на високу могилу, як раяли дозорці, не сказав. Огидла, ой як огидла Векші в Царграді та ратна служба! Ненависні стали і одяг крицевий, і зброя. Так волів якнайшвидше повернутися додому, пройтися босоніж нивою за ралом по пухкій землі, потім безжурно полежати на межі, послухати шелест трав, шум пущі, тужливе воркування в ній горличок.
І нехай не осудять його за це дозорці, бо він не боягуз. Коли настане для Русі тяжка година, перший візьме в руки меч і стане на її захист.
Хіба що отця й матері вже немає серед живих, а Яна не діждалася, тоді лише знову якось добудеться до князя й попроситься…
Одначе Ігор уважно слухав молодика. А коли той виповів усе, сам почав розпитувати його про Царград, про царя, про його охорону, про ратні вправи і ще більше, ніж перше, хмурився, як Векшині одвіти на все те вислуховував.
Коли надвечір під’їжджали до однієї з князівських весей на півпуті до Києва, де дружина мала зупинитися на ночівлю, князь запитав:
— Далі як мислиш жити?
— Додому повернуся.
— Набутки там свої маєш?
— Набутки, великий князю, в древлянського смерда відомі: сокира і рало та рук до них пара, — відповів примовкою. — Взимку древо січемо, весною та влітку пні на порубі корчуємо, лядину скудну засіваємо, щоб півзими прогодуватися. Нестатки й данину медом, воском, хутром латаємо. На небо, Даждьбога нема коли глянути…
— “Сокира і рало та рук до них пара”. Хм… Примовка красна, — скривила посмішка Ігореві вуста. — А де ж голова? Зайва, мабуть?
— Ніколи нам, смердам, великий князю, про голову дбати. Та й сили немає, бо…
— Авжеж, — не дав докінчити Ігор, — звісно, немає сили, коли її всю у пні вбухали! Ти гонив полями дикими, що до самого моря пролягли, видів на них де-небудь пні? То як гадаєш: треба в пущі лісовій дерева сікти, пні корчувати, потом обливатися, аби лядину собі піщаную здобути, коли на тому полі варт лише трави випалити, ралом поскородити та пригорщу зерна кинути, щоби збіжжям з головою засипатись? А хто томузаважає, хто примусив наш люд звідти втекти, в пущах та болотах печерицями осісти? Ясно хто — племена погані бродячі, що з розбою та грабунків живуть! А ними хто нас цькує, сам добре знаєш. І за віщо все те? Не до вподоби, бач, цареві ромейському, що ми коритися йому не хочемо, не хочемо, аби він порядкував на нашій землі, як у себе вдома, — сердито блиснув очима Ігор.