Друге літо минає, як полинув любий у чужу сторононьку, та й досі не вертає.
Подав був колись вість печальну, пута крицеві слізьми окроплюючи, і немає відтоді просвітку.
Не чують більше сусіди в тому дворищі ні сміху дзвінкого, ні співу веселого дівочого.
Обіцяв, лебідонько, прощаючись, привезти дарунки красні. Не треба їй ніяких дарунків, сам би вернувся. Ой, яка ж бо вона недобра, та чужа сторона, коли братика рідненького вже забрала навіки, а тепер і любого…
Не йде до дівчини сон цієї ночі. В сорочку милого наплакалась, що тільки й лишилася від нього на спомин, лежить у постелі білій, очі в темряву втупивши.
Аж ось постукав хтось у ворота, раз і вдруге, та нетерпляче так.
“Може, лихо з кимось сталося?..” — подумала.
Схопилась, засвітила, розбудила хутенько отця.
Вийшов він, одразу й повернувся. Заспокоїв:
— Подорожній на ніч проситься. А пускати якось боязко…
Не стрималась, докорила:
— Невже людська нужда за страх наш менша? Може, й мій десь отак ось стукається до когось…
Одвів подорожній коня свого в сінник, розсідлав, корму поклав, у хижу ступив, до землі вклонився з порога.
— Здорові будьте! Впізнали ви мене чи, може, вже й забули?..
Гай, гай, та чи забуде ж хто ладо своє миле?!
ЗМІСТ
Моренець Володимир. Світ у зав’язі
ВЕКША. Історична повість
