— Тримайте його!
Але автомобіль стояв уже в кутку двора, — знову старий і обдертий, порипуючи ресорами.
Горошок і Іка видивлялись на нього широко розкритими очима.
Потім Іка пошепки спитала:
— Тобі не здається?..
— Що?
— Тобі не здається, ніби він щось зрозумів?
— Хто?! — вигукнув Горошок. — Він?!
— Так.
Горошок хотів уже пирхнути, але зиркнув у кут подвір’я, звідки раптом блиснуло відбитим сонцем скло фар, і принишк. Покивав головою.
— Можливо, — відповів він теж пошепки, — можливо…
Додому вони йшли мовчки, ніби передчували, що тепер, уже незабаром, чекає на них Перша Велика Пригода.
Вже п’ятнадцятого вересня почалася справжня осінь. Зранку сіялася мжичка. Віяв холодний вітер. Дерева в парку пожовкли за ніч, вікна в будинках спітніли.
Після обіду дощ сипнув так, що виходити надвір не варто було.
А от Ічині батьки мали йти в місто, і вдома було б нудно і порожньо, аби не Горошок. Він подзвонив і спитав, чи може прийти у дуже пильній справі, й одразу ж прийшов.
— Осінь, правда? — сказав він з порога, розтираючи закляклі руки.
Вигляд у нього був серйозний.
— Так, — відповіла Іка. — Я дуже рада, що ти це помітив. Це і є твоя пильна справа?
Горошок глянув на неї скоса.
— Ні. Але твоя гостинність мене зворушує, — ущипливо буркнув він.
Іка трохи спантеличилась.
— То яка ж твоя справа? — спитала вона.
Горошок нічого не відповів, лише підійшов до вікна, звідки було видно подвір’я.
Подвір’я мокло під дощем. У протилежному його кутку вилискував мокрим коробом автомобіль — “інвалід”. Здалеку, в тіні високого муру, він здавався темний та лискучий, як замолоду.
Довго Горошок придивлявся до нього. Іка вже зрозуміла, що пильна справа зв’язана з цим таємничим автомобілем, але Горошкове мовчання знову її роздратувало. Вона відійшла од вікна і ввімкнула радіоприймач. На шкалі поволі заясніло магічне зелене око.
— Зараз буде передача для дошкільнят, — сказала Іка. — Хочеш послухати?
Але Горошок так безтямно глянув на неї, ніби й не чув тієї насмішки.
— Сьогодні він знов сам увімкнув мотор, — стиха мовив він.
— Хто?
— Він, — Горошок кивнув головою надвір.
Іка відчула, що блідне, проте знову знизала плечима.
— Не вірю.
Але Горошка цього разу зовсім не обходило, вірить вона чи ні. І саме це й переконало Іку, що він не вигадує.
— Коли я повертався додому, — розповідав Горошок, — то навмисне підійшов придивитись. Всі кажуть, це мотлох… і навіть гірше мотлоху. А коли я підійшов і зазирнув до середини, то він…
— То що? — в Іки перехопило дух.
— Він раптом увімкнув мотора і…
— І що?
Горошок нахилився, щоб ніхто, опріч Іки, не міг його чути.
— …і навіть, — зашепотів він, — показав стрілкою поворот, наче збирався виїхати з подвір’я.
Запала мовчанка.
За вікном порощив дощ у короб автомобіля, що тьмяно лискотів у кутку двора. Було дуже тихо. Горошок та Іка дивилися в вікно. Нарешті Іка глибоко зітхнула.
— Що ж це означає? — спитала вона.
Горошок знизав плечима. Тоді Іка почала терти носа вказівним пальцем, так завжди робив її батько, коли говорив, що в нього “є ідея”.
Потім вона мовила:
— А може, він скучає за мандрівками?
Горошок обернувся.
— Ти про що?
— Мешканець Другого Поверху, — задумливо проказала Іка, — говорив сьогодні батькові, що він чимало помандрував по світу. Розумієш?..
— Що я розумію? — здивувався Горошок.
— Розумієш, — вела далі Іка, — коли б ти побував в Індії, і в Китаї, і в Америці, і в Африці, а потім тебе б також запхали в закуток, хіба ти не скучав би?
Горошок кивнув.
— Звичайно, — сказав він, — звичайно, скучав би.
Вони знову притулилися до шибки. Дощ припустив, вітер дужчав, сутеніло, і все зникало у справжньому осінньому присмерку.
Аж от Горошок зітхнув:
— Уже нічого не видно.
— Нічого, — підтвердила Іка.
— Знаєш що? — сказав Горошок.
— Що?
— Давай подивимося в атласі, де він міг мандрувати.
— Гаразд.
Іка пішла по атлас до батькового кабінету — атлас, де були великі різнокольорові мапи всієї земної кулі і навіть неба з усіма зірками.
Горошок тим часом засвітив лампу й став поволі крутити ручку приймача, шукаючи якої-небудь гарної музики з далеких країн.
Біла стрілка на шкалі, мов крило літака, пливла над назвами незнайомих міст. Радіо гомоніло десятками різних голосів. То заходилося пронизливим свистом, то уривчасто вистукувало сигналами корабельного телеграфіста.
Горошок саме переїхав з Палермо в Грац і рухався до Загреба, як увійшла Іка з атласом.
— Яку спершу мапу дивитимемося? — спитала вона.
Горошок, знайшовши нарешті тиху приємну музику, облишив приймач і підсів до столу.
— Спершу, — сказав він, — мапу цілого світу.
— Гаразд.
Іка розгорнула атлас.
Вони розклали велику мапу, де було геть усе на світі: всі океани, суходоли, острови та півострови, гори, озера й ріки. З голубих морів випливали перед ними зелено-жовто-брунатні материки. За вікном шумів вітер, як океанські хвилі.
— Індія, — пригадав Горошок. — Індія, Китай і Африка. Якими шляхами він міг туди проїхати? Як ти гадаєш?
Обоє схилилися над мапою.
— От Варшава, — сказала Іка.
Нараз у кімнаті пролунав гучний чоловічий голос. Диктор кашлянув двічі, а потім сказав:
— Увага! Увага!
Горошок схопився на рівні ноги і заслонив собою Іку.
— Що це? — скрикнула Іка. А голос повторив:
— Увага! Увага! — і потім трохи тихше: — Говорить Варшава. Передаємо спеціальне повідомлення.
— Але ж я не настроював на Варшаву і… — почав був Горошок.
— Ти-и-и-хо! — шарпнула його Іка.
Голос знову залунав голосніше:
— Сьогодні, п’ятнадцятого вересня, вранці на Центральному вокзалі у Варшаві загубився трирічний хлопчик Яцек Кілар. У нього голубі очі і темне волосся. Одягнений у темно-сине пальтечко, сірий костюмчик, сірі черевички та панчішки. На голові — темно-синій беретик. Просимо всіх, хто дізнається щось про долю хлопчика, повідомити найближчий міліцейський пост або матір, Ганну Кілар. Варшава, вулиця Мейська, 1. Повторюю: Ганна Кілар, Варшава, вулиця Мейська, 1.
Голос замовк.
— Я справді не настроював на Варшаву, — вперто повторив Горошок. — Подивись-но, де стрілка.
Іка схилила голову набік.
— Бачу! Тільки чому це око так до нас підморгує?
Справді, чарівне зелене око приймача то світлішало, то темнішало, ніби підморгуючи до дітей, що вдивлялися в нього. Як і раніше, з радіоприймача линула далека тиха музика. Та коли Горошок торкнувся ручки, знову почувся той самий голос:
— Усіх, хто дізнається щось про долю Яцка Кілара, просимо допомогти, — повторив він поволі і з притиском.
— Але ж ми нічого не знаємо! — скрикнула Іка.
Чарівне око швидко заблимало. Тут Горошок зиркнув на Іку так, ніби йому сяйнуло в голові.
— То й що, як не знаємо? — гукнув він. — Адже сказано було так: “Всіх, хто довідається щось…” Це значить, не обов’язково зараз усе знати. Можна довідатись і згодом!
Це була одна з тих нечастих хвилин, коли Іка лагідніла і притихала, признаючи Горошкові рацію. Вона навіть сказала це вголос.
А Горошок повторив:
— Всіх, хто довідається щось про долю Яцка Кілара, просимо допомогти. Розумієш, Іко? А я ж зовсім не настроював на Варшаву. Розумієш, що це означає?
— Ні.
— Це означає„що сказано саме для нас.
— Для нас?
— Так.
— Але як ми можемо допомогти? — гарячково почала Іка. — Як? Як ми можемо щось довідатись? Та ще й батьки так пізно повернуться…
Горошок махнув рукою.
— Ти-и-и-хо! Вже скисла?
— І зовсім не скисла! — сердито огризнулася Іка.
Але Горошок зовсім не хотів починати суперечку.
— Це треба обміркувати, — сказав він, сідаючи біля вікна. — Сідай і думай.
Іка все ще сердилася, але сіла поруч. Та Горошок не звертав на неї уваги. Він насупився, зморщив лоба і склав руки навхрест на грудях. Потім з недовірою глянув на радіоприймач.