— Треба ще раз перевірити, — пробубонів він і запитав голосно:
— Передача була для нас?
Тиша. Тільки в приймачі щось невиразно забурмотіло.
— Я питаюся, передача для нас? — повторив хлопчик ще голосніше.
І тоді знову почувся знайомий гучний голос:
— Увага! Увага! Зви-чай-но!
Горошок зиркнув на Іку й похитав головою.
— От бачиш?
— Але як ми, власне, можемо йому допомогти? — сердито гукнула Іка.
— Увага! Увага! — повторив, віддаляючись, голос. — Треба спробувати.
І знову чути було тільки відгомін далекої музики. Горошок поліз до кишені, дістав носовичок і подав його Іці.
— Замість гніватися, краще витри собі носа.
Коли Іка це зробила, він заховав носовичка, а з іншої кишені дістав олівця, блокнота й почав занотовувати:
“Трирічний Яцек Кілар. Сині: пальтечко і берет; сірі: костюмчик, черевики та шкарпетки; голубі: очі”.
— Темне: волосся, — підказала Іка.
— Адреса матері?
— Ганна Кілар, Варшава, вулиця Мейська, 1. Номер телефону невідомий.
— …або найближчий міліцейський пост, — записував Горошок.
Іка знизала плечима.
— А який з них найближчий?
Горошок нарешті не витримав.
— Ет, дитино! Найближчий від того місця, де ми знайдемо Яцка.
— А де ж ми його знайдемо?
Горошок спересердя зламав олівця.
— А щоб тобі! Ти краще спитала б, як ми його знайдемо.
— Та я ж питаюся з самого початку, — холодно відповіла Іка, і це трохи спантеличило Горошка.
— Все треба обміркувати, — відповів він не дуже впевнено і знову згорнув руки на грудях.
Минула хвилина, потім друга, третя… Горошок зітхнув:
— Важка справа. Ду-у-же важка.
— Здається, що так, — озвалася Іка.
— Ми нічого не маємо, — зітхав Горошок. — Хоча б якийсь велосипед… або кілька злотих… або… Бо ж справді, — раптом спалахнув він, — як і де його шукати, того Яцка?
Але Іка не озивалася. Горошок знову схилився над блокнотом.
— Сині: пальтечко і берет, — бурмотів він. — Сірий…
— Горошок, глянь-но! — гукнула Іка.
Гукнула так, що Горошок одразу ж схопився з місця. Іка стояла біля вікна і показувала рукою в пітьму.
— Що там… — почав був Горошок і змовк.
Змовк, бо вгледів сам те, що показувала Іка: у глибині вже геть темного двору, там, де стояв “він”, то спалахували, то згасали два вогні. Спершу вони світились жовтим лагідним світлом, наче підфарники автомобіля, що їде по місту, потім спалахували яскравим білим світлом, буцімто ліхтарі перегонової машини, яка мчить автострадою, і вкінці… гасли. І знову: жовті вогні, білі вогні — і пітьма, жовті вогні, білі вогні — і пітьма.
— Подає сигнали, — придушеним голосом мовив Горошок.
Очі в Іки блимнули, наче в кішки.
— Стривай. Це ж він нам подає сигнали.
— Ти так гадаєш?
— Я цього певна.
— І гадаєш, що… що з його допомогою…
— …ми зможемо знайти того хлопчика, — закінчила Іка бадьоро і впевнено. — Ходімо?
— Куди ходімо? — несміливо перепитав Горошок.
Та Іка набралася великого духу. Вже так у них водилося: коли один починав вагатися, у другого ставало сміливості на двох, коли один стомлювався, другий робився невтомний. Так і цього разу, коли Горошок на хвилину завагався і перепитував себе, чи не слід ще раз усе обміркувати з самого початку, Іка повелася, мов той капітан військового корабля.
— Одягаймося. Бери светр, плащ, шарф. Чуєш?
— Але…
— Алекати будеш потім. Зараз немає часу. Ми повинні встигнути, перш ніж повернуться батьки. Ага… на всяк випадок візьми зброю.
Горошок одразу відчув себе певніше. Мовчки поклав до кишені здоровий пугач, обмотав шию шарфом, накинув плащ.
Ще раз розглянулися. Все було як слід. Лампа і радіо вимкнуті, стільці на своїх місцях, книжки акуратно розкладені на полиці.
— В дорогу, — сказав Горошок.
— В дорогу, — повторила Іка.
На порозі затримались на мить. Горошок дужче стиснув Ічину руку. Адже за вікнами знову блимнули спершу жовті, потім білі вогні. А коли запала темрява, в тому мороці їм моргнуло ще раз, ніби на прощання, зелене чарівне око радіоприймача.
Надворі було вже зовсім темно. Подекуди з вікон падали бліді прямокутники світла, навіть не сягаючи землі. А вітер? А дощ? Здавалося, що надворі не середина вересня, а пронизливий, холодний, мокрий листопад. Дощ сліпиь очі, вітер гудів і завивав в антенах і ринвах, шарпав за одяг, валив з ніг.
Але гірше, що в кутку, де стояв “він”, уже не блимало світло. Там було темно, хоч в око стрель. Та коли ти щось вирішив, то хіба може ніч, вітер чи дощ завернути тебе назад?
Звичайно, ні!
Попереду йшов Горошок. Він краще бачив у пітьмі. Іка навіть насвистувала з тих мелодій, які невідомо звідки знаєш і пригадуєш тільки в дорозі.
Аж от Горошок зупинився.
— Чуєш? — запитав він.
Іка перестала свистіти і тоді теж почула: попереду ніби муркотів здоровенний лагідний кіт. А простіше сказати — працював мотор автомобіля, готового рушати. Одночасно темряву перед ними прорізало м’яке спокійне світло. Діти зупинилися біля машини, в кабіні якої цієї миті заясніли циферблати приладів.
— Добрий вечір, — тихо сказала Іка, а Горошок чемно вклонився.
Ніхто їм не відповів, тільки дверцята машини без жодного звуку розчинилися.
— Треба зняти плаща, — сказав Горошок, — щоб не замочити сидіння. Ти бачиш… — затнувся він, — …ти бачиш, що це за машина?
Освітлена приладами кабіна сяяла бездоганним блиском лаку, нікелю і шкіри. Ніби автомобіль допіру зійшов з заводського конвейєра.
— Добрий вечір, — повторила Іка, знімаючи плаща, — ми сідаємо, товаришу… товаришу Капітане.
І перша прослизнула на м’яке сидіння. Слідом за нею сів Горошок і легко клацнув дверцятами. Одразу ж на щиткові з приладами засвітилася шкала радіоприймача, і поважний, але привітний голос сказав:
— Добрий вечір. Я, щоправда, не зовсім звичайний капітан, але можете мене так називати. Чекаю на вас уже годину.
Горошок хотів пояснити, в чому річ, але тільки кашлянув. Зате Іка відповіла невимушено, як давньому знайомому:
— Даруйте нам, бо про все ми дізналися лише кілька хвилин тому.
Голос якось недовірливо кахикнув, а Іка трохи зашарілася, тим більше, що Горошок несхвально глянув Гна неї.
— Вибачайте, Капітане, взагалі нас повідомили раніше, але… але ми мусіли все обміркувати, — сказав він із притиском.
— Ха-ха-ха, — зареготав Капітан, — розумію… Все це було… трохи дивно, га?
— Власне, — сказав Горошок.
— Власне, — прошепотіла Іка.
— Любі мої, — сказав Капітан, — дивуватися будемо потім. А зараз… поїхали! Ану, ану… — раптом його голос став дуже суворий, — тільки, будь ласка, нічого не чіпати. Я вестиму сам. Маєте право водія? Не маєте. Отож!
— Даруйте, — шепнув Горошок, відсмикуючи руки од керма.
— Нема за що, — вже лагідніше відповів Капітан. — Домовились?
— Авжеж.
— Тоді поїхали. На Центральний вокзал, так?
— Так.
І подорож почалася. Мотор зашумів дужче, легко ввімкнулася перша, потім друга передача, і от Капітан разом з Ікою і Горошком, засвітивши фари, виїхав поволі за браму на мокрий вуличний асфальт. Тихо зарипіла щіточка на вітровій шибці, і Капітан, одразу набравши швидкість сорок кілометрів за годину, покотив до Центрального вокзалу.
Машина йшла чудово. Мчала так швидко, як тільки дозволяли правила вуличного руху. Але як розумно, як плавно й — обережно! Розминалася з іншими автомобілями, блимаючи сигнальними вогнями, робила плавні повороти.
— Браво, Капітане! — вигукнула Іка.
Проте Капітан навіть розсердився.
— Даруйте, — од казав він сухо, — але, їдучи містом, я не розмовляю.
— Це мені даруйте, — пробубоніла збита з пантелику Іка.