Він не розчув навіть переляканого Ічиного вигуку. Він лише бачив, як собачо-риб’яча сліпа морда відвертається від човна і суне до нього.
Ще два вимахи!
Риба зупинилась, Горошок схопив ніж у руку…
І саме тоді сталося зовсім непередбачене. Справді зовсім, ну зовсім непередбачене.
Усе зникло: море, палаючий острів і Зелене місто. Пропала і страшна риба. Морські хвилі зникли, ніби дно розступилось.
Залишився тільки Блакитний Хлопець. Залишились, звичайно, Іка та Горошок з розімкнутим ще ножем у руці.
Вони опинилися на великому округлому помості, а Блакитний Хлопець стояв поруч Горошка і, всміхаючись, вилискуючи гарними білими зубами, тримав його за руку. Руку ту він, як суддя на боксерському матчі, підніс угору!
Оточувала їх величезна куляста зала з кількома опуклими екранами, що вигравали всіма барвами веселки. Зала до краю була заповнена стрункими постатями, освітлена тисячами маленьких вогників, гомінка від тисяч радісних і веселих голосів.
Блакитний Хлопець щось сказав.
Іка й Горошок стояли нерухомо, нічого не розуміючи, і, здавалося, нічого й не бачили.
Тільки з руки Горошкові вислизнув ніж і впав на підлогу.
— Іко, — спитав Горошок, — чи ти бачиш те ж саме, що і я?
— Так, — прошепотіла вона.
— Іко, — сказав Горошок. — Коли ж ми нарешті прокинемося?
Він ще хотів докинути: “Ущипни мене, тільки міцніше”, проте не встиг. Бо крізь могутні невидимі мегафони залунали їхні власні голоси. Їхні власні — і все ж вони промовляли слова якоюсь зовсім незнаною, надзвичайно співучою мовою.
А коли голоси ті замовкли, вогні величезної зали заясніли яскравіше і звідусіль залунав сміх.
А Блакитний Хлопець узяв руки дітей і поклав собі на груди.
І тоді вигуки, галас і сміх у залі стали такі гучні, що неможливо було навіть почути власні думки. Екрани знову замигтіли, а потім пролунав глибокий звук чи то дзвона, чи то гонга.
І одразу ж настала тиша. Потемнішало. І серед цієї мовчанки залунав тільки один голос. Він почав говорити тією ж мелодійною, ніби пісня, незрозумілою мовою. Але майже одночасно Іка й Горошок почули зовсім поруч той самий голос, що вимовляв цілком зрозумілі слова.
— Представники вегів!
— Чуєш? Вони звуться вегами! — прошепотіла Іка.
— Цить! — просичав Горошок.
— Представники вегів! Дозвольте вітати молодих землян…
— Цебто нас, — промовив Горошок.
— Цить… — просичала цього разу Іка.
— …Молодих землян, — вів далі голос, — трьом представникам: мені, як Голові, професорові Лалосу і поетці Меді. Тобто представникам номер 1,37, 1801… Звичайно, візьме участь і наш славнозвісний актор дитячого театру — Онео.
— Актор? — жахнулася Іка. — То вони тут комедію з нами грають.
— Цить… — знову просичав Горошок.
На жаль, Іка вимовила ту фразу надто голосно. Її одразу ж підхопив невидимий мікрофон, і одразу ж інший, посилений мегафонами Ічин голос сказав незнайомою мовою, але тим самим сердитим голосом кілька слів.
Зал заяснів світлом, що невідомо звідки і бралося. І тоді Іка з Горошком побачили тисячі й тисячі вегів, убраних у короткі казково яскраві туніки. Вони махали руками і всміхалися. Всміхалися приязно й весело.
Коли “другий голос” повторив сердиті Ічині слова, в залі розлігся регіт, Іка почервоніла. Але не тільки з сорому. Ні, і від злості. Вона навіть гарячково почала складати якусь фразу про те, що “врешті слід шанувати людські нерви”… Але не встигла.
Бо тієї миті з зали до них повітрям попливли три… крісла. А з крісел тих зіскочили троє вегів. Кожен їхній порух був надзвичайно граційний. Вони ніби виконували гарний танок. Підійшли до Іки й Горошка, які й досі стояли разом із Блакитним Хлопцем — Онео посеред сцени.
Які вони були, ті веги? Дуже високі і стрункі, мали таку саму блакитну шкіру, як і Блакитний Хлопець.
Перша підбігла до них поетка Меда. Побачивши її, Горошок затамував дух: він ніколи не гадав, що на світі може бути така краса. Тільки потім він помітив двох старших вегів, що йшли за нею. Звідки Горошок дізнався, що вони старшого віку? Обличчя у них були гладенькі, без зморщок, але в очах можна було прочитати вираз утоми, а плечі того, хто був нижчий, трохи згорбилися.
Представники зупинилися коло дітей. І тоді вищий заговорив, а Іка й Горошок одразу ж почули біля самого вуха “другий голос”, що промовляв їхньою рідною мовою:
— Молоді земляни! Від імені усіх вегів вітаємо вас на нашій рідній планеті.
Вег витримав паузу. Слід було відповідати. Горошок облизав губи, в горлі йому пересохло. Але він сказав:
— Ми теж гаряче й щиросердо вітаємо вегів… усіх вегів!
У галасі, що зчинився знову, він ледь розчув Ічин шепіт: “Браво, Горошуню”. І тут сталося щось дуже, дуже приємне.
Меда схилила до нього своє прекрасне обличчя і на якусь мить ніжно притулила свою щоку до його щоки.
Перший промовець помахом руки закликав зал до тиші.
— Яка ж вона прекрасна… — прошепотів Горошок.
Іка лише злегка знизала плечима.
— Так, так, — озвалась вона. — Тільки зухвала!
Горошок аж затремтів: що як “другий голос” повторить! Але, на щастя, того не сталося. Знову запала тиша, і знову заговорив той самий вег.
— Ми вас перепрошуємо за те, — говорив він з легкою усмішкою, — що для вашого і нашого добра ми вирішили вас випробувати. Ми, веги, хотіли дізнатися, які мешканці Землі. І тому запросили вас сюди.
Горошок і Іка знову відчули приязний потиск рук Блакитного Хлопця, що стояв між ними.
— Ми, веги, — вів далі промовець, — знаємо, що рано чи пізно зустрінемося з мешканцями Землі. Ми знали, що люди різні. Але на прикладі двох молодих землян, на вашому прикладі, ми хотіли переконатися, чи люди зможуть і чи схочуть приятелювати з нами. Ви це змогли. Ви переконали нас.
Горошок скромно кашлянув і опустив очі, Іка, навпаки, скинула голову і всміхнулася.
— Даруйте нам, — провадив Голова, — і за те, що наражали вас на уявну небезпеку.
Горошок сіпнув головою.
— Уявну? — гостро перепитав він. — Як це “уявну”?
— Нічого собі “уявна”! — сказала Іка.
Голова вегів усміхнувся трохи ніяково.
— Справжньої небезпеки, — сказав він, — не було. Ми ніколи б не зайшли так далеко.
Але Горошок розлютився.
— Гаразд, гаразд, — перебив він. — А напад на Блакитного Хлопця…
— Мене звуть Онео, — лагідно втрутився хлопець.
— Тим більше, — обурилася Іка. — Напад на Онео… і пожежа… і море.
Тоді Голова подав якийсь знак.
Знову зникла десь велика зала, і знову вони опинилися на тому ж самому морському пляжі. Знову артилерійською канонадою ревіла лісова пожежа, дихала на них своїм розпеченим жаром, а з хащі на узліссі блиснули раптом… троє рубінових очей.
Горошок гарячково шукав очима яку-небудь палаючу гілляку. Та побачив лише складаного ножа, що лежав коло його ніг. Нахилився за ним… і коли знову підвів очі…
— Що… що це таке?! — вигукнув він не своїм голосом.
— Що це таке? — прошепотіла Іка.
Так, вони знову стояли на сцені посеред величезної зали.
— Це, — сказала (голосом, схожим на звук скрипки) поетка Меда, — це просто ніби ваше кіно. Тільки наші вчені винайшли вже такі картини, до яких можна увійти… Просто ввійти туди. І переживати все наяву.
— Все? — грізно видихнув Горошок.
— Все, — посміхнулася Меда. — І смак, і запах, і дотик… і загалом — усе… як у житті.
— Отже… отже… — заїкався Горошок.
— Отже, — сказала Меда, — все це було ніби фільм. Не було справжньої небезпеки, справжньої пожежі, нападу, моря. Тільки актор дитячого театру Онео був справжній актор. А головне…
Горошок і Іка перезирнулися й похнюпилися.
Їм було сумно і соромно. Отже, усе, чого вони зазнали, було лише нібито фільмом? Виходить, увесь їхній страх, зусилля і хвилювання були марні?