— Прошу вас, дорогі мої, — попросила Меда, — подивіться на мене.
Діти звели очі — спершу Горошок, потім Іка. Одначе їхні обличчя ясно говорили про те, що вони думають, і думки ті були гіркі.
— Ні, — ніби відповідаючи їм, вигукнула Меда. — Головне для вас і для нас — було справжнє. Справжнє, як і саме життя. Головне і ваша доброта, і хоробрість.
Перед її голосом не можна було встояти. Ічине лице прояснилося. А Горошок?
— Я думаю… — пробурмотів він, червоніючи з радості.
— …що в цьому немає нічого особливого, — зашарівшись, як і Горошок, докинула Іка.
— Нічого особливого ми не зробили, — знову почав Горошок.
— …і взагалі на Землі, — доказала Іка, — всі діти вчинили б так само.
— Тільки давай без пропаганди! — прошепотів Горошок.
На щастя, його не почули. Бо саме тієї миті почав говорити професор Лалос.
— Пробачте, — сказав він, — ми знаємо про те, що ви самі часом буваєте… з наукового погляду… не дуже бездоганні.
— Правда! — пробурмотів Горошок, виразно дивлячись на Іку. — Прикро, але… це так.
— Ми знаємо також, — говорив професор, — що люди іноді чинять не тільки добрі діла, але й злі, жорстокі.
— Це правда, — тихо сказала Іка. — Нам за це соромно. Але… це правда.
Тоді знову забрав голос Голова вегів.
— Дорогі земляни, — промовив він вельми урочисто. — Ми знаємо, що це правда. Але ми знаємо й інше: у людей є надія. Серед вас знайдуться такі, які зможуть захистити Землю від напасті.
Горошок ніяк не міг здобутися на слово.
— Що ж ми зможемо… — почав був він. — Ми ж… ще…
Проте Іка не дала йому доказати. Для неї настала хвилина натхнення, піднесення, захвату. Дівчинка затремтіла, на очі набігли сльози.
Вона сп’ялася навшпиньки і піднесла обидві руки над головою.
— Зможемо! — вигукнула Іка. — Так, зможемо!
Овація всього залу тривала добрих десять хвилин. На сцену перелетіли нові крісла, якісь незнайомі веги підняли Іку й Горошка на руки. Звідусіль з величезної зали пливли до них цілі рої літальних дрібних, з духмяним ароматом квітів.
А потім на великому килимі Іка, Горошок, Онео і троє представників повільно облетіли всю залу. Вони пливли повз тисячі крісел, повз усміхнені вегські обличчя, під безперервним дощем квітів. Коли ж нарешті, не тямлячись з утоми й хвилювання, знову опинилися на сцені, у залі двічі пролунав гонг.
Голова звернувся до зали:
— Ставлю на голосування: хто за те, щоб визнати Землю Планетою Надії?
На величезному екрані тієї ж миті спалахнув звивистий, поцяцькований візерунок.
— Вісім тисяч! — підсумував професор Лалос. — Одностайно!
Голова підніс руку.
— Веги! — промовив він. — Надзвичайний З’їзд вегів оголошую закритим і закінчую його вітанням на честь Землі.
Зала спалахнула тисячами золотих вогнів, і тієї ж миті величезна баня безгучно розсунулася.
А за якісь півхвилини всі крісла з представниками знялися вгору, мов величезний рій, і помчали на всі чотири сторони веганського світу.
Горошок штурхнув Іку ліктем.
— Чула? У них тут теж і досі збори та засідання. Ніякого тобі прогресу.
— Цить… — накинулася на нього Іка, але цього разу нічого вже не допомогло: троє дорослих вегів і Онео почули, як “другий голос” Горошків вимовив ті слова, і всі зайшлися сміхом.
Голова так реготався, що зрештою на нього гикавка напала.
— Але ж, — сказав він, — але ж візьміть до уваги, що це перші збори за сто десять веганських років.
Горошок кивнув головою.
— Тоді це ще нічого, — погодився він…
А Іка вже звернулася до найсимпатичнішого, на її думку, професора Лалоса.
— Пробачте, — спитала вона, — як це виходить, що ми одне одного розуміємо?
Професор Лалос розвів руками.
— Боюся, моя люба, що ти не годна збагнути, — відповів він. — Ми називаємо це… автоматичним перекладачем. А діє він за принципом…
— Професоре, — урвала його поетка Меда. — Я сама знаю тільки те, що автоматичний перекладач перекладає автоматично. І мені цього досить. Мабуть, цього досить і для наших гостей. Правда? — звернулася вона до Горошка.
— Правда, — прошепотів Горошок, захоплено дивлячись в очі Меді.
Іка перехопила погляд і зиркнула скоса на Меду. Проте вона дуже люб’язно присіла.
— Хай буде так, — промовила Іка. — Правда, Онео?
Онео ще раз узяв її руку і притиснув до грудей.
— Я вас дуже люблю, — сказав він.
— Вас, а може й тебе, — прошепотів, звертаючись до себе, Горошок і несамохіть глянув на годинника.
А годинник йшов!
— О боже, Іко! — аж скрикнув Горошок. — Вже сьома!
— Ранку чи вечора? — перепитала вона машинально.
І раптом усвідомила, що то означає. Іка зблідла..
— Сьома? А… а о восьмій… — розпачливо промовила Іка.
Професор Лалос поклав їм руки на плечі.
— Не хвилюйтеся, — широко всміхнувся він. — Ви вийшли не лише зі сфери простору, але й зі сфери земного часу. На вечерю встигнете на восьму…
— Бо… тітка Педагогіка… — пробурмотіла Іка.
Поетка Меда засміялася. Буцімто хтось зіграв арпеджіо на флейті.
— Ой голуб’ята. У кожного своя тітка Педагогіка. У вас теж.
Голова трохи скривився. Професор спокійно вів далі:
— Нам залишилося ще пів веганської години на екскурсію на центральну Делу… А потім повертаєтеся додому. Згода?
— Згода! Згода! Згода! — з ентузіазмом закричали Іка й Горошок.
Уперше за час цієї пригоди вони були цілком одностайні.
Тоді професор. Лалос щось сказав у перстень з опаловим каменем, що був у нього на пальці.
Камінь був, певне, за мікрофон, бо за кілька секунд просто до зали, вилискуючи зеленим світлом, плавно спустився повітряний човен з шістьма зручними широкими кріслами й столиком, на якому Іка й Горошок побачили знайомі пляшки з рожевою рідиною і закриті посуди з овочами.
— Сідаймо, — сказав професор.
Сіли. А коли човен піднісся під зоряне темно-фіолетове небо, починаючи політ над центральною Делою, Іка й Горошок щасливо зітхнули і знову з цілковитою одностайністю заходилися біля пляшок з рожевою рідиною.
— Смачно? — засміялася Меда.
— Гм-м-м… — відповіли обоє.
Як же, однак, розповісти про екскурсію на центральну Делу? Тривала вона, як ми знаємо, всього пів веганської години. Що ж можна оглянути і відвідати за такий час? Зрештою, майже нічого.
Проте, якби захотілося докладніше розповісти про це “майже нічого”, треба б одразу ж писати зовсім нову книжку про зовсім нову пригоду. А тому спробуємо коротко.
Екскурсія як екскурсія.
Спершу протягом п’яти хвилин оглянули найбільшу самовдосконалювальну і самокеровану фабрику Сріблястих Куль, або позапросторових кораблів, призначених для зоряних експедицій.
Фабрика висіла в повітрі на величезній висоті, майже за атмосферою. До неї вела, одначе, штучна дорога з нормальним тиском і нормальною атмосферою. Дорогу оточували чудові клумби з літальних квітів.
Коли вони прибули туди, головний (і єдиний) контролер фабрики саме складав кольорову композицію центральної клумби.
— Я трохи маляр-аматор, — пояснив він, сором’язливо посміхаючись.
А з даху фабрики щодві секунди злітали Сріблясті Кулі, самостійно рухаючись до місця свого призначення.
Потім професор Лалос показав їм школу.
У ліжках міцно спали малі веганята.
— Як старанно сплять, — розчулилася Меда.
— Я… як зрозуміти це? — спитав Горошок, витріщивши очі.
— Все це дуже просто, — добросердо озвався професор Лалос. — Навчаються у нас під час сну. Подушки з різних предметів подають хвилі знань… і наші діти все засвоюють. Лише лінтюги прокидаються під час уроків.
— Ну, ну, професоре, — посварилася пальцем Меда, — мені математичні подушки були такі нудні, що я завжди прокидалася.