Ще поворот, хвилинна зупинка перед світлофором на перехресті — і от уже величезні освітлені вікна Центрального вокзалу.
Горошок штурхнув Іку під бік і показав на здорові дзиґарі над входом.
— Поглянь-но, маємо чотири години до повернення батьків.
— Тож не марнуйте час, — втрутився Капітан, гальмуючи проти головного входу. — Я чекатиму тут.
Горошок та Іка мовчки натягнули плащі, вийшли з машини і рушили до почекальні.
Самі знаєте, як то воно на Центральному вокзалі. Там може загубитися не тільки трирічний малюк, там тридцятирічний чоловік може розгубитися. І що тут дивного? Зважте самі: до входу безперервно під’їздять автомобілі, до них підбігають носильники, забираючи валізки у пасажирів; від трамвайних, автобусних і тролейбусних зупинок безперервними потоками рухаються люди з речами; перед касами, кіосками, довідковими бюро, виходами на перон — юрби людей, весь час хтось когось кличе, люди прощаються, зустрічаються, лунає гучномовець:
“Увага! Увага! Швидкий поїзд “Варшава-Прага-Париж” рушає з першої колії першої платформи. Просимо пасажирів зайняти свої місця”.
“Починається посадка на пасажирський поїзд до Вроцлава, друга колія третьої платформи”.
“Черговий Міцяк, зайдіть до начальника вокзалу”. “Швидкий поїзд “Москва-Берлін” прибуває на третю колію п’ятої платформи”…
І от, коли у цю тісноту, гамір і колотнечу потрапили Іка й Горошок, не слід дивуватися, що в першу хвилину вони трохи спантеличилися. Бо ж досі все, власне, робилося наче само по собі, майже без їхньої участі. А що далі?
Горошок подивився на Іку, Іка на Горошка. Вони стояли якраз посеред зали. Довкола плив гомінливий натовп подорожніх. Хтось казав: “Запнися добре шарфом”, хтось обіцяв: “Одразу ж напишу, ще сьогодні напишу”.
— То й що? — поглядом запитала Іка.
— Де його шукати? — відповів так само Горошок.
А вголос обоє разом сказали:
— То що ж робити?
І обоє зраділи, бо це, здається, добра прикмета. Та прикмета прикметою, а як діяти далі — невідомо.
— Тут його немає, — мовив Горошок.
— Авжеж.
— Якби він тут був, дорослі самі б його знайшли.
— Правду кажеш.
— Але, — міркував далі вголос Горошок, — тут могли б залишитись якісь сліди.
— Його хтось міг побачити, — підхопила Іка.
— І запам’ятати, що з ним сталося.
Але цього речення Іка вже не чула, бо саме на них налетів якийсь запізнілий пасажир з двома великими валізами. Відіпхнув Іку в один бік, Горошка в другий — і кинувся знову в людський натовп.
— Гей, чоловіче, — гукнув розлючений Горошок, — Вісла горить, чи що?
Він хотів повторити Іці свій дотеп, як раптом помітив, що її поряд немає.
Довкола вирувала юрба чужих дорослих людей, заклопотаних своїми справами. Але Іки не було.
— Іко! — гукнув Горошок, кинувшись у юрбу.
Він ударив когось ліктем у ногу, когось головою в живіт, заплутався у чиємусь плащі. Хтось зойкнув, хтось вилаявся. Горошок повторив кілька “даруйте” і все даремно. Іка загубилася. Нарешті, Горошок зупинився, глибоко зітхнув і став лічити спершу від одного до десяти, а потім навпаки, тобто від десяти до одного: десять, дев’ять, вісім, сім і так далі. Так навчав його батько збиратися з думками.
І справді, він зібрався з думками. Що й говорити, добре почали вони пошуки — самі погубилися.
— Гаразд, — мовив собі Горошок, — головне — спокій. Тільки витримка може нас урятувати. Треба обміркувати, як її тепер знайти? По-перше, можна піти до чергового по вокзалу і попрохати, щоб Іку викликали по радіо. Але сором туди йти та й шкода часу. А по-друге? Що ж по-друге? Ага, вже знаю!
І от у натовпі подорожніх, посеред зали Варшавського Центрального вокзалу розітнулося голосне, аж виляски пішли, “кукуріку”. Проте це не був півень.
Кукурікав Горошок, примруживши очі і ставши навшпиньки.
Одразу ж навколо з’юрмилось чимало людей.
— Що йому?
— Бідолашна дитина.
— Хуліганство, от що! Яка там “бідолашна дитина”!
— А може, він хворий? — говорили люди навколо.
Горошок почервонів, але знову закричав: “кукуріку!”
— Лікаря! — покликав хтось.
— Міліція!
Тут хтось схопив Горошка за руку і суворо запитав:
— Що це за вихватка? — і то, власне, був міліціонер. На щастя, тієї миті поруч озвався спокійний Ічин голос:
— Даруйте, товаришу міліціонере, але це мій братик.
— Так чому ж він кукурікає? — всміхнувся до гарненької дівчинки міліціонер.
Усміхнувся, але руки з Горошкового плеча не зняв.
— Бо він ще надто малий і не надто розумний, — відповіла з чарівною усмішкою Іка і потягла Горошка за рукав. Потім шанобливо присіла і додала: — Даруйте, ми мусимо йти, бо мамуня чекає. До побачення, товаришу міліціонере.
Міліціонер козирнув їй дуже хвацько. Люди розступилися, хтось сказав: “Яка славка дівчинка”, ще хтось: “Яка розумна і турботлива”. Іка ж, витягши Горошка з натовпу, одразу ж перестала чарівно всміхатися і просичала:
— Ти що, збожеволів?
— Ні, — спокійно відказав Горошок.
— А що це мало означати?
Горошок схопив її за руку і відвів у куток, де була телефонна будка з написом “Автомат не працює”. Лише тоді він сказав:
— По-перше, будь ласка, більше не губися. Гаразд?
— Але… — почала Іка.
— Жодних “але”! Ми повинні шукати хлопця, а не одне одного. А по-друге, я знав, що робив.
— Що знав?
— От послухай! Де тебе завжди можна знайти? Насамперед там, де трапляється якесь збіговисько. А оскільки збіговиська не було, то мені довелося його влаштувати. Я й закукурікав.
— Закукурікав, як дурень, — буркнула Іка.
Але Горошок чув, що на його вийшло.
— Може, кукурікав я кепсько, — сказав він. — Але свого домігся. Знайшлась ти чи ні?
— Та… та знайшлась, — визнала нарешті Іка. — Але…
— Люба Іко, — перебив її Горошок, — повторюю: жодного “але”. Годі марнувати час! Так?
— Так.
— Отож слухай, — набундючився Горошок. — Мій план такий. Насамперед треба йти на оглядини місця.
— Як це?
— Дуже просто: коли десь трапиться лихо, міліція йде на те місце і оглядає.
— Що оглядає?
— А хай тобі! — не втримався Горошок. — Оглядає місце, де щось сталося. Це й називається оглядати місце.
— Ага, — замислилась Іка. — Гаразд. А якщо Яцек загубився на вокзалі, то оглядати треба вокзал. Або перон.
— Атож, — сказав Горошок, — рушаймо.
— Куди?
— Ну, туди, де він загубився.
— А де він загубився?
— Таж на вокзалі.
— Горошку, — грізно мовила Іка, — адже на вокзалі десять перонів, чотири зали чекання, три ресторани, двадцять кас, кімната матері й дитини, дві камери схову і взагалі… На які оглядини ти хочеш іти? Перонні, ресторанні чи почекальні? Га?
Вона співчутливо покивала головою. Горошок дивився на неї розгублено.
— Справді, — сказав він, — це треба обміркувати.
Але Іка збунтувалася.
— А по-моєму, нема чого міркувати. Треба просто дізнаватися.
— Що саме?
— Як це, що? Дізнатися, де малий загубився. У поїзді, на пероні чи в залі чекання. Так чи ні?
— Звичайно. Але де про це довідатися?
— Поспитати.
— Кого?
— Всіх: у буфетах, у білетних касах і, може, навіть міліціонера.
— Ага, — розсміявся Горошок, — так тобі й скажуть.
— А чому не скажуть?
Горошок похитав головою.
— Ех, ти-и… Адже коли б вони самі усе знали, то вже давно б його знайшли. Треба придумати щось інше.
Іка трохи знітилася. Те, що говорив Горошок, справді. звучало переконливо. Озирнулась довкола, ніби шукала і допомоги. Погляд її спинився на телефонній будці з написом “Автомат не працює”. Іка полегшено зітхнула.
— Зачекай мене тут, — кинула вона Горошкові.
— А ти куди знову?..
Але Іка вже не чула питання.
Вона сміливо зайшла до будки і зняла трубку. При цьому вона повернулася спиною до дверей і не глянула на Горошка, який недвозначно постукав себе пальцем по лобі.