Історія Божого народу протягом похмурих століть римського панування записана на небесах, хоч дуже скупо відображена у людських літописах. Як мало ми можемо прочитати про слуг Божих, хіба що у звинуваченнях їхніх гонителів! Політика Риму полягала у тому, щоб стерти всі сліди розходження з його вченням і постановами. Він намагався знищити усе єретичне — і людей, і їхні твори. Досить було висловити сумнів щодо авторитету папських вчень, і це могло коштувати життя багатому й убогому, знатному й простолюдинові. Рим прагнув також знищити будь-які записи про своє жорстоке ставлення до інакодумців. Папські собори постановили спалити всі книги й документи, що містили такі записи. Перш ніж було винайдено друк, книг було небагато і вони мали незручну форму для зберігання, тому папській владі було неважко здійснити свій намір. Жодній церкві в межах юрисдикції Риму довгий час не було дозволено насолоджуватися свободою совісті. Як тільки папство прийшло до влади, воно простягнуло свою руку, щоб знищити всіх, хто відмовлявся визнати його, і поступово всі церкви підкорилися його пануванню.
У Великобританії первісне християнство виникло дуже рано. Євангеліє, прийняте мешканцями цих островів у перші сторіччя нашої ери, не було спотворене відступництвом Риму. Переслідування християн язичницькими імператорами, які досягали навіть цих віддалених берегів, були тим єдиним даром, котрий британські церкви отримали від Риму. Багато християн, рятуючись від переслідувань в Англії, знайшли захисток у Шотландії; звідти Істина була перенесена до Ірландії, і всюди її приймали з радістю.
Коли сакси завоювали Британію, там запанувало язичництво. Переможці вважали для себе принизливим навчатися будь-чого від своїх невільників-християн, і ті змушені були тікати в гори й непрохідні болота. Однак приховане на час світло продовжувало світити в Шотландії. Через століття воно знову засяяло так яскраво, що його проміння досягло найвіддаленіших країн. З Ірландії вийшли благочестивий Колумб зі своїми однодумцями; вони зібрали навколо себе розсіяних дітей Божих на самотньому острові Йона та перетворили його на центр місійної діяльності. Серед цих євангелістів був один чоловік, що дотримувався біблійної суботи, і через нього ця істина поширилась серед народу. На острові Йона була заснована школа, звідки посилали місіонерів не лише до Шотландії та Англії, а й до Німеччини, Швейцарії і навіть Італії. Однак Рим звернув увагу на Британію і вирішив підкорити її своїй владі. У VI ст. римські місіонери зробили спробу навернути язичників-саксів. Вони були з прихильністю прийняті гордовитими варварами і переконали багато тисяч язичників прийняти римську віру. В міру розвитку своєї діяльності папські посланці та навернені ними сакси стикалися з послідовниками первісного християнства. Яка ж разюча різниця була між ними! Християни були простими й скромними, їхній характер, вчення та звичаї були сформовані на основі Святого Письма, в той час як їхні супротивники були забобонні й зарозумілі. Посланці Риму вимагали, щоб ці християни визнали верховну владу папи. Британці лагідно відповіли, що вони бажають любити всіх людей, але папі не дано права панувати над церквою, і тому вони можуть підкорятися йому лише тією мірою, якою підкоряються кожному послідовникові Христа. Неодноразово робилися спроби примусити їх підкоритися Римові, але ці скромні християни, вражені гордовитістю римських посланців, твердо відповідали, що не знають іншого володаря, крім Христа. Тоді й виявився справжній дух папства. Римський посланець відповів так: “Якщо ви не бажаєте прийняти братів, котрі принесли вам мир, тоді ви приймете ворогів, котрі принесуть вам війну. Якщо ви не об'єднаєтеся з нами, щоб вказати саксам на шлях життя, тоді ви приймете від них удар смерті” (І.Н.Merle D'Aubine. History of the Sixteenth Century. V.17. Ch.2). І ці погрози не були даремними. Проти свідків біблійної віри були застосовані насильство, кровопролиття, змови і обман, доки церкви Британії не були знищені або змушені підкоритися авторитету папи.
В країнах, що залишалися за межами римського панування, протягом багатьох століть існували громади християн, котрих зовсім не торкнулися папські “нововведення”. Вони були оточені язичниками і, звичайно, з часом потрапили під вплив їхніх заблуджень, однак продовжували вважати Біблію єдиним мірилом віри та дотримуватися багатьох її істин. Ці християни вірили в незмінність закону Божого і святкували суботу згідно з четвертою заповіддю. Такі церкви існували, наприклад, у Центральній Африці та серед вірмен Азії.
Однак серед тих, хто чинив найрішучіший опір папській владі, перше місце посідають вальденці. Саме в тій країні, де папство утвердило свій престол, виник наймогутніший опір неправді та заблудженню. Протягом століть церкви у П'ємонті зберігали свою незалежність, але надійшов час, коли Рим став вимагати в них покори. Після безрезультатної боротьби з римською тиранією керівники цих церков неохоче визнали ту владу, перед котрою, здавалося, схилився увесь світ. Проте знайшлися люди, що відмовилися підкоритися авторитету папи й прелатів. Вони були сповнені рішучості зберігати вірність Богові, а також чистоту й простоту своєї віри. Відбулося розділення. Прихильники стародавньої віри розсіялися: одні, залишивши рідні Альпи, піднесли знамено Правди в інших країнах, інші подались до віддалених гірських долин та ущелин і там продовжували вільно служити Богові.
Віра, яку протягом багатьох століть зберігали й поширювали вальденські християни, різко відрізнялася від фальшивого вчення Риму, їхні релігійні переконання були засновані на писаному Слові Божому, правдивій системі християнства. Але ці скромні селяни у своїх похмурих сховищах, відрізані від світу і приречені на важку щоденну працю серед своїх отар і виноградників, прийшли до розуміння Істини, котра так разюче відрізнялася від догм та єресі церкви-відступниці. їхня віра не була новою. Свої релігійні погляди вони отримали у спадщину від батьків. Вони змагалися за віру апостольської Церкви, “раз і назавжди передану святим” (Юди 3). Церква в пустелі, — а не горда ієрархія, що зацарювала у величній столиці світу, — була правдивою Церквою Христа, що берегла скарби Істини, доручені Богом Його народові, щоб передати їх світові.
Однією з головних причин відокремлення правдивої Церкви від Риму була його ненависть до біблійної суботи. Згідно з пророцтвом папська влада кинула Істину на землю. Закон Божий був скинутий і потоптаний, в той час, як людські традиції та звичаї — звеличені й піднесені. Церкви, що перебували під папським пануванням, із самого початку були змушені шанувати неділею як святий день. Серед пануючого заблудження та забобонів багато людей, навіть з числа правдивого народу Божого, настільки були спантеличені, що, святкуючи суботу, не працювали і в неділю. Але це не задовольняло папську владу. Вона не лише вимагала шанувати неділю, а й примушувала людей порушувати суботній спокій і різко засуджувала кожного, хто намагався святити Божий день. Лише на вигнанні, далеко від влади Риму, діти Божі могли спокійно виконувати Закон Божий.
Вальденці одними з перших серед народів Європи зробили переклад Святого Письма. За сотні років до початку Реформації вони вже мали Біблію в рукописах на рідній мові. Завдяки цьому вони зберегли Істину і водночас викликали до себе особливу ненависть та переслідування. Вальденці оголосили римську церкву Вавилоном, який відпав, зображеним в Апокаліпсисі. Ризикуючи власним життям, вони протистояли його згубному впливові. Хоча під тиском тривалих переслідувань деякі поступилися своїми переконаннями, поступово жертвуючи ясними принципами Істини, інші продовжували рішуче відстоювати її. Протягом всіх віків темряви та відступництва залишалися вальденці, які відмовлялися визнавати верховний авторитет Риму, відкинули поклоніння іконам як ідолослужіння та святкували біблійну суботу. В умовах найжорстокіших переслідувань вони зберегли свою віру. Зранені савойськими списами, спалювані на римських вогнищах, вони непохитно відстоювали Слово Боже і Божу честь.
За недоступними вершинами гір, які протягом усіх століть були місцем сховища для пригноблених і переслідуваних, вальденці знайшли для себе притулок. Там, в темряві Середньовіччя, продовжувало сяяти світло Правди. Там протягом цілого тисячоліття свідки Правди зберігали стародавню віру.