Для Свого народу Бог приготував надзвичайно величну святиню, відповідну тим великим істинам, які були йому доручені. Для цих вірних вигнанців гори стали символом незмінної праведності Єгови. Показуючи своїм дітям їхні вершини, що в незмінній величі височіли над ними, вони розповідали про Того, Котрий ніколи не змінюється, в Кому немає й тіні переміни, Чиє Слово таке ж непохитне, як і віковічні узвишшя. Бог створив гори й утвердив їх, лише рука Безмежної Сили здатна зрушити їх з місця. Так само Він встановив Свій Закон — підвалину Божого правління як на небі, так і на землі. Людська рука здатна відібрати життя у свого ближнього, але подібно до того, як вона не може зрушити гори з основи і кинути їх у море, так само вона не здатна змінити жодної постанови закону Єгови, стерти навіть одну з Його обітниць, даних тим, хто виконуватиме Божу волю. У Своїй вірності Його Закону слуги Божі повинні бути такими ж непорушними, як віковічні гори.
Гори, оточені тихими долинами, були постійним свідченням Божої творчої сили та незмінності Його обітниць і опіки. Ці пілігрими навчилися цінувати мовчазні символи присутності Єгови. Вони не нарікали на труднощі, що випали на їхню долю, і ніколи не почували себе самотніми серед безлюдних гірських вершин. Вони були вдячні Богові за це пристановище, де знайшли спокій і захист від людської жорстокості. Вони раділи, що можуть вільно служити Йому. Часто переслідувані ворогами вальденці знаходили надійний захист за стінами цих величних гір. З багатьох гірських вершин лунали похвальні гімни Богові, і римські воїни були неспроможні примусити змовкнути їхній вдячний спів.
Якою чистою, простою й полум'яною була побожність цих послідовників Христа! Вони дорожили принципами Правди більше, аніж домами, землею, друзями, рідними і навіть власним життям. Вальденці щиро прагнули закарбувати ці принципи в серцях юнацтва. Від раннього дитинства дітей навчали свято виконувати постанови Закону Божого і Святого Письма. Рукописних Біблій було небагато, тому її дорогоцінні слова вивчали напам'ять. Багато вальденців знали цілі розділи зі Старого й Нового Завітів. Роздумування про Бога пов'язувалися з величними пейзажами природи та скромними благословеннями щоденного життя. Маленькі діти навчалися з вдячністю ставитися до Бога як до Подателя усякого добра й утіхи. Батьки, при всій своїй ніжності та прихильності до дітей, були достатньо мудрими, щоб не привчати їх потурати своїм бажанням. На них чекало життя, сповнене випробувань і труднощів, а можливо, і мученицька смерть. Від дитинства їх вчили долати труднощі, бути слухняними і водночас самостійно мислити і діяти. З раннього віку в них формували почуття відповідальності, виробляли звичку бути обережними в розмові та розуміти мудрість мовчання. Одне необережне слово, що зірвалося з уст в присутності ворога, могло коштувати життя не лише тому, хто його сказав, а й сотням його братів; бо подібно до того, як вовки переслідують здобич, так і вороги Правди переслідували тих, хто наважувався претендувати на свободу віровизнання.
Задля Істини вальденці пожертвували своїм земним добробутом, з наполегливістю і терпінням вони здобували свій хліб. Кожний клаптик орної землі серед гір був старанно оброблений, рівнини і менш родючі схили гір приносили щедрий врожай. Економія і суворе самозречення становили частину виховання, яке діти отримували як єдину спадщину, їх навчали, що Бог бажає бачити їх дисциплінованими, що свої потреби вони можуть задовольняти лише власною працею, передбачливістю, старанністю і вірою.
Такий спосіб життя був тяжким і навіть втомлюючим, проте благотворним; він був саме тією школою, якої потребує грішна людина і яку Бог призначив для її виховання і розвитку. Хоча молодь привчали до важкої праці й труднощів, однак її розумовому розвитку приділялася належна увага. Підлітків навчали, що всі їхні здібності належать Богові і вони повинні вдосконалюватись і розвивати свої таланти для служіння Йому.
Вальденські церкви своєю чистотою і простотою нагадували Церкву апостольських часів. Відкидаючи верховенство авторитету папи і прелатів, вони послуговувались Біблією як єдиним, найвищим, непомильним авторитетом, їхні проповідники, на противагу зарозумілим священикам Риму, наслідували приклад свого Вчителя, Котрий “не прийшов, щоб Йому служили, але щоб служити іншим”. Вони пасли отару Божу, направляючи її на зелені пасовища, до живих джерел Його Святого Слова. Далеко від пам'ятників світської величі й зарозумілості народ збирався не в розкішних храмах і величних соборах, але під тінню скель, в долинах Альп, а під час небезпеки — в якійсь скелястій фортеці, щоб там почути слова правди від слуг Христа. Пастори не лише проповідували Євангеліє, а й відвідували хворих, навчали дітей, допомагали тим, хто помилявся, намагалися вирішити всі суперечки і досягти загальної згоди і братської любові. Мирного часу вони жили завдяки добровільним пожертвуванням народу, але подібно до Павла — майстра по виготовленню наметів — кожний оволодівав якимось ремеслом, щоб в разі потреби заробляти собі на прожиття.
Пастори навчали молодь. Звичайно, увага приділялася і загальноосвітнім предметам, однак вивчення Біблії стояло на першому місці. Євангеліє від Матвія та Йоана, а також багато послань вивчалися напам'ять. Юнаки також переписували Святе Письмо. Деякі рукописи охоплювали цілу Біблію, інші вміщали лише стислі вибірки, до яких подавалися прості тлумачення текстів, складені тими, хто мав здібність пояснювати Писання. Таким чином побачили світ скарби Істини, так довго приховувані тими, хто намагався піднести себе вище Бога.
Завдяки терплячій, невтомній праці, часом в темних печерах землі, при світлі смолоскипів, текст за текстом, розділ за розділом, переписувалося Святе Письмо. І в міру продовження цієї праці відкрита Божа воля сяяла, наче чисте золото. Наскільки яскравішою, зрозумілішою й могутнішою вона ставала в результаті перенесених задля неї випробувань, могли усвідомити лише ті, що брали участь у цій праці. Небесні ангели оточували вірних працівників.
Незважаючи на всі зусилля сатани, спрямовані на те, щоб через папських священиків і прелатів поховати Слово Боже під сміттям заблуджень, єресі й забобонів, воно чудом збереглось без перекручень протягом усіх століть темного Середньовіччя. Воно несло на собі не людську печатку, а Божу. Люди невтомно намагалися затьмарити ясний і простий зміст Святого Письма, внести суперечності до його свідоцтв, але, подібно до ковчегу на велетенських хвилях морської глибини, Слово Боже витримує усі бурі, які загрожують знищити його. Подібно до того, як копальня приховує в собі багаті жили золота й срібла, а кожний бажаючий знайти дорогоцінні поклади мусить копати землю, так і Святе Письмо містить скарби Істини, що відкриваються лише старанним, скромним людям, які шукають їх з молитвою. Бог передбачив, щоб Біблія стала підручником для всього людства — в дитинстві, молодості й похилому віці, щоб люди досліджували її протягом усього свого життя. Бог дав Своє Слово людям, щоб розповісти про Себе. Кожна істина, що була заново засвоєна, більш глибоко розкриває характер її автора. Дослідження Писань — божественний засіб, покликаний ще тісніше з'єднати людину з її Творцем і дати більш повне розуміння Його волі. Біблія — це посередник у спілкуванні між Богом і людиною.
Хоч вальденці знали, що “початок премудрості — страх перед Господом...” (Псалми 110:10), але вони також розуміли важливість спілкування зі світом, усвідомлюючи, що знайомство з людьми та їхнім повсякденним життям збагатить їх розумово й духовно. Деякі юнаки, що закінчили гірські школи, були послані до навчальних закладів Франції та Італії, де перед ними відкривалися ширші, аніж у рідних Альпах, горизонти для розумового й духовного навчання. У цьому випадку на юнаків чигали спокуси: вони бачили пороки, стикалися з підступними агентами сатани, які намагалися нав'язати їм найбільш витончені єресі та найнебезпечніші заблудження. Але вони отримали в дитинстві таке виховання, яке підготувало їх до всього цього.
У навчальних закладах, де вони здобували освіту, юнаки-вальденці нікому не повинні були розкривати свою таємницю, їхній одяг був спеціально пристосований, щоб ховати найбільш дорогоцінний скарб — рукописні Біблії. Вони носили зі собою ці плоди праці довгих місяців і років, і коли могли це зробити, не викликаючи підозри, вони обережно клали окремі рукописи на шляху тих, чиї серця, здавалося, були відкриті для прийняття Правди. З колін матері вальденські юнаки були виховані в такому дусі, вони глибоко розуміли свій обов'язок і вірно виконували його. Таким чином багато студентів цих навчальних закладів були навернені до правдивої віри, і часто принципи Істини поширювалися по всій школі. Папські посланці навіть при найретельнішому дослідженні не могли виявити першоджерела “єресі”.