Проте імператорського указу виявилося недостатньо, щоб замінити божественну постанову; незабаром єпископ Євсевій, який шукав прихильності князів та був близьким другом Костянтина, висунув твердження, що Христос переніс суботу на неділю. Для підтвердження цього нового вчення не було наведено жодного тексту зі Святого Письма. Сам Євсевій мимоволі визнав фальшивість цього твердження і вказав на справжніх авторів цієї зміни: “Усе, що потрібно було чинити в суботу, ми перенесли на день Господній” (Robert Cox. Sabbath Laws and Sabbath Duties. P. 538). Хоч якою безпідставною була причина святкування неділі, все ж це підштовхнуло людей до того, що вони зневажили суботу Господню. Всі, хто бажав користуватися прихильністю світу, прийняли це нововведення.
Коли папство змінило свої пропозиції, воно продовжило звеличення недільного дня. Деякий час люди, зайняті сільськогосподарською працею, не відвідували церкви, і всі вшановували сьомий день тижня — суботу. Але поступово вводилася зміна. Так, церковним служителям заборонялось бути присутніми на суді при розгляді будь-якої цивільної справи в неділю. Незабаром після цього всім верствам суспільства було наказано утримуватись від звичайної праці в цей день під страхом грошового штрафу для вільних, а для рабів — бичування. Пізніше був виданий указ, згідно з яким багаті позбавлялися половини свого майна за працю в неділю, а коли це повторювалось, була загроза потрапити в рабство. Нижчі верстви суспільства за це порушення засуджувались на довічне заслання. Щоб надати більшої вага розпорядженням, у хід були пущені чудеса. Серед іншого розповідалося, що один селянин готувався орати поле в неділю і чистив плуг шматком заліза, а залізо встромилось йому в руку, і він носив його два роки, зазнаючи великого болю й сорому (Francis West. Historical and Practical Discourse on the Lord's Day. P. 174).
Пізніше папа видав постанову, щоб парафіяльні священики переконували порушників неділі, спонукали їх відвідувати церкву і молитися, щоб не накликати якогось лиха на себе або своїх ближніх. На одному церковному соборі згадувався випадок, який пізніше широко використовували як аргумент навіть протестанти, а саме: оскільки блискавка вразила групу людей, яка працювала на полі в неділю, то цей день, виходить, має бути справжнім Господнім днем. “‘Із цього випливає, — говорили прелати, — який великий гнів Божий проти тих, хто нехтує цим днем’. Тоді був звернений заклик до священиків і служителів, царів і князів, до всіх віруючих докласти зусиль для того, щоб віддати шану цьому дню і заради християнської віри святкувати його надалі з ще більшою вірністю” (Tomas Morer. Discourse in Six Dialogues on the Name, Nation and Observation of the Lord's Day. P. 271).
Оскільки указів собору виявилось недостатньо, церква звернулася по допомогу до світської влади, щоб видати наказ, котрий викликав би страх в народі та змусив би його стримуватися від роботи в неділю. На одному із засідань синоду в Римі з особливою силою й урочистістю були знову підтверджені попередні рішення. Вони також були включені в церковні закони, а цивільна влада вимагала їх дотримування майже в усіх християнських країнах (Див. Heylyn. History of the Sabbath. P. 2. Ch. 5. Sec. 7).
І все ж через брак біблійних доказів на користь святкування неділі постало чимало труднощів. Люди сумнівались у праві своїх учителів відкидати чітку вимогу Єгови: “...А день сьомий — субота для Господа...” (Вихід 20:10) та запроваджувати святкування дня сонця. Виникла необхідність в інших засобах, які могли б доповнити відсутність біблійних свідчень. Наприкінці XII ст. англійські церкви відвідав один ревний поборник неділі. Але зустрівши рішучий опір вірних свідків істини, не досягши в своїх намаганнях жодних результатів, він на деякий час залишив країну і шукав будь-яких засобів втілення в життя свого вчення. Повернувшись з новими доказами, він досяг більшого успіху. Він привіз із собою пергаментний сувій, котрий, як він твердив, був отриманий від самого Бога і в котрому було викладено повеління дотримуватись неділі, а також жахливі погрози на адресу непокірних. Було оголошено, що цей “дорогоцінний документ”, котрий був насправді такою ж підробкою, як і сама постанова, яку він захищав, ніби впав з неба і був знайдений в Єрусалимі, на вівтарі святого Симона на Голгофі. Але насправді ця фальшивка була сфабрикована у папському палаці в Римі. Папська ієрархія в усі часи використовувала обман і підробки, щоб таким чином зміцнити свою владу та сприяти процвітанню церкви, і це вважалося законним і справедливим явищем.
Згідно з цим пергаментним сувоєм заборонялося працювати з дев'ятої години, тобто з третьої години після полудня в суботу, до сходу сонця в понеділок; було оголошено, що цей наказ підтверджувався численними чудесами. Наприклад, у ньому було написано, що люди, які працювали в заборонений час, були розбиті паралічем. Розповідалось про одного мірошника, який почав молотити своє зерно і замість борошна побачив потік крові, при цьому колеса млина зупинилися, незважаючи на великий напір води. Одна жінка пекла хліб і, незважаючи на те, що піч була добре розпалена, вийняла з печі хліб сирим. Інша жінка приготувала хліб для випікання, але оскільки була вже дев'ята година, вона відклала його до понеділка. Наступного дня жінка знайшла свій хліб випеченим і навіть розрізаним на буханці завдяки божественній силі. Один чоловік випікав хліб у суботу після дев'ятої години і побачив наступного дня, коли відломив кусень хліба, як з нього потекла кров. Такими абсурдними забобонними байками поборники недільного дня намагалися утвердити його святість (Roger Hoveden. Annals. V.P.528—530).
У Шотландії, як і в Англії, вдалося досягти більшого шанування неділі завдяки тому, що до неї була приєднана частина давньої суботи. Але час, який вважався святим, був різним. Шотландський король видав декрет: “Субота вважається святою з 12 години опівдні, і ніхто не має права з цієї години до ранку в понеділок займатися будь-якою роботою” (Morer. P. 290—291).
Але незважаючи на всі ті намагання довести святість неділі, навіть самі папісти публічно визнали божественний авторитет суботи і людське походження нової постанови, яка прийшла їй на зміну. У XVI ст. папський собор проголосив: “Усі християни повинні пам'ятати, що сьомий день освячений Богом, і цей день визнавали й дотримували не тільки юдеї, але й усі інші народи, які твердили, що служать Богові, хоч ми, християни, й перенесли їхню суботу на день Господній” (Ibid. Р.281—282). Ті, що змінили божественний Закон, розуміли, що вони роблять. Вони цілком свідомо піднесли себе вище від Бога.
Вражаючим прикладом ставлення Риму до інакомислячих є довге й криваве переслідування вальденців, серед яких дехто святкував суботу. Були й інші, які за свою вірність щодо четвертої заповіді постраждали так само. Історія церкви в Ефіопії й Абіссінії становить особливий інтерес. Серед мороку Середньовіччя світ випустив їх з поля зору і забув про християн, що жили в Центральній Африці і протягом багатьох століть тішилися свободою свого віровизнання. Але врешті-решт Рим довідався про їхнє існування, і незабаром абіссінський імператор був змушений визнати папу намісником Христа на землі. За цією поступкою пішов ряд інших. Був виданий указ, який забороняв святкування суботнього дня під страхом найжорстокіших покарань (Michael Geddes. Church History of Ethiopia. P. 311—312). Але папська тиранія незабаром стала таким нестерпним ярмом, що абіссінці твердо вирішили скинути його. Після запеклої боротьби вони вигнали папістів зі своїх володінь, а давня віра відновилась. Церкви знову здобули радість свободи і ніколи не забували деспотичної влади Риму, уроків обману, фанатизму. У спокої своєї ізоляції вони були раді й далі залишатися далеко від решти християнського світу.
Церкви в Африці дотримували суботу так, як це робила і папська церква до свого остаточного відступництва. Додержуючи сьомого дня згідно із заповіддю Божою, вони також не працювали у неділю згідно зі звичаєм церкви. Коли Рим здобув необмежену владу, він потоптав суботу Божу, щоб звеличиш свою власну; але африканські церкви, яким вдавалось залишатись відірваними від світу майже тисячу років, не брали участі у цьому відступництві. Коли вони підпали під владу Риму, то були змушені відмовитись від істинної суботи і замінити її фальшивою, але, повернувши втрачену незалежність, знову почали дотримуватися четвертої заповіді.